Про нього казали: хвилюється і хвилює. Справедлива й доречна етимологічна асоціація. Літературний псевдонім — Хвильовий. Відповідне й прізвище — Фітільов (від рос. "фитиль" (ґніт) — піднеси вогонь — спалахне). Вогонь спалахне і вихопить із тьми бурхливі хвилі. Промовистий асоціативний ряд. Його художня творчість була і лишається для читача буйною стихією. Такою ж є і публіцистика, життєвий шлях, пройдений сміливо, неспокійно. І обірваний —ніби з розгону — падінням у прірву.
Його називали великим співцем нової ери, поетом "руху мас". І нерідко дорікали за ідейну незрілість ранніх творів. Та саме в ранній ліриці Павло Тичина був чесним, щирим і по-справжньому талановитим. Тепер поета іноді звинувачують у конформізмі, втраті творчого "я". Та хто може судити людину, не знаючи обставин її життя? Так, творчий шлях Тичини позначений художніми вершинами і невдачами.
Твоpчість П.Тичини в pізні часи спpиймалась і оцінювалась по-pізному. Та й сам він, на мою думку, був pізний. Hіжний натхненно-pадісний, коли в нього квітувала "веселка дум". Сумний і тpивожний, коли по сеpцю вдаpяло людське гоpе. Однак, хочеш-не хочеш, а бував і нещиpим, себе неваpтим, коли вимушено "поцілував пантофлю" сталінізму, ставши його фальшивим оспівувачем, але оминемо те кволе твоpиво давно застаpіле.
Павло Тичина — один з тих поетів і письменників початку XX століття, які сприйняли революційні ідеї романтично. Але Тичина був талановитішим за багатьох з них, тому й став найяскравішим співцем українського ренесансу, залишився в пам'яті поколінь.
П. Г. Тичина — один з тих українських письменників, чиє поетичне слово чарує душу, возвеличує помисли, дає насолоду. Якщо вірити в те, що поет починається з джерела, то перша збірка поета "Сонячні кларнети" є весняною повінню. Якщо вірити в те, що поет народжується один раз, то Павло Тичина сповістив про своє народження знову ж таки збіркою "Сонячні кларнети". Отже, що б не було джерелом наших домислів, перша збірка засвідчила появу на українській стезі молодого талановитого поета, повного сили і завзяття.
Павло Тичина прийшов у літературу зовсім юним і приніс своє радісне світовідчуття, що вибухнуло в ній раптово "Сонячними кларнетами". Поява цієї збірки розцінювалася тоді як справжня революція в українській поезії. Вона вийшла з тісних рамок традиційної поетики, несла в собі свіжу образність, пошуки цікавих форм. Її автор був тоді сповнений надій, щасливого передчуття близької всеочисної грози. Він вірив у революцію зі всім шалом юності, і тому сприймав її спрагло, з відкритою навстіж душею, як провісницю визволення, того духовного розкріпачення народу, про яке так мріяв.
Свобода бажана для багатьох. Свобода слова, дії, вчинків і поглядів. Кожен із нас вкладає в це поняття свій зміст, особливе значення. Хтось мріє вільно висловлювати свою думку, а хтось бажає звільнитися від заборон і обмежень, які заважають жити, приносять муки із дня в день. Я вважаю, що у світі не існує цілковито вільних людей. Різноманітні правила, обмеження й заборони не обминають нікого. І ми прагнемо свободи, боремося за неї, і у цьому прагненні здатні до рішучих вчинків, слів, звершень.
Рання творчість Т. Шевченка має виразний романтичний характер. Починав поет з традиційного романтичного жанру - балади, подавши такий її зразок, як "Причинна". Поет звертається в ній до національного світу, зображуючи побутові та етнографічні особливості, повір'я, образи-символи, що творять збірний образ України ("червона калина", "зелений явір", "зелена діброва", "понад Дніпром високі могили", "верби високі"). Тарас Шевченко звертає увагу на найістотніше в образі своєї землі та духовному єстві українського народу. Дніпро як велична річка України і пісня як одна з її найбільших духовних святинь - це ті образи-символи, що є чи не найважливішими в баладі "Причинна", які організовують її в єдине ціле.
Літо 1840 року було вирішальним у житті Тараса Шевченка. Вийшла його перша книжка поезій - "Кобзар". Критичні відгуки були різними, їх було багато, та всі вони зійшлись на визнанні великого поетичного хисту Шевченка. І справді, навіть перші його романтичні поеми "Тополя", "Причинна", "Тарасова ніч" - це чудові, художньо довершені твори.
Перш ніж писати цей твір, я запитав своїх батьків та однокласників, яку роль, на їх думку, відіграють картини природи у художніх творах. І почув багато різних відповідей, проте більшість з них зводилася до того, що природа здебільшого є тільки мальовничим тлом, на якому відбувається дія, іноді вона може бути суголосна настроєві персонажів або, навпаки, контрастувати з ним. Але від жодної людини я не почув думки, що природа, земля може бути центральним образом художнього твору... Чесно кажучи, до прочитання "Слова о полку Ігоревім" я й сам не міг собі уявити такого. Але після того, як я познайомився з цим прекрасним величним твором, я усвідомив, що Руська земля, руська природа є центральним образом цього твору, і двох думок, як на-мене, тут бути не може.
