Одного разу ми з Дмитриком Копиловим, з яким навчаємося в одному класі й навіть сидимо за однією партою, поїхали у вихідний на риболовлю. Стояв травень, вода була холодна, і ще ніхто не купався. Нам повезло: ми піймали трохи риби. На містку, з якого ми ловили рибу, хтозна звідки з'явилося щеня.
Наш двір оточують будинки ще довоєнних років. Двір великий, у ньому багато старих дерев, що піднімаються над дахами чотирьох- і п'ятиповерхових будинків. Недавно засохлу тополю, що, як кажуть старожили, була посаджена одразу після війни, спиляли. Одне з дерев посередині двору саме звалилося.
Щасливий той, кому Бог подарував Учителя. Так, саме Учителя - з великої літери. Я знаю, що кожен із нас за шкільний вік зустрічає чимало вчителів. Одні з повагою запам'ятовуються, від других пам'ять відвертається, треті пройшли немов стороною...
Слова "вчителька моя" викликають в свідомості більшості людей образ немолодої, радше літньої жінки в окулярах, яка допомагає учневі стати "на крило", дістати "путівку в життя". Такі жінки були в житті кожної людини, залишивши там свій слід, добрий чи поганий.
Ось уже й випускний. Школа лишилась позаду. А далі — доросле життя. Проте шкільні роки, мабуть, залишаться в нашій пам'яті як щось світле і добре, адже в цей час ми, росли, мужніли й здобували середню освіту.
Всі діти України ходять до школи, багато з них потім закінчує коледжі або вступає до Вузів. Тому що ми розуміємо: кожній людині потрібні знання у повсякденному житті. Треба вміти читати, писати, рахувати. Сучасну людину оточує багато техніки не тільки на виробництві, але й у побуті. Потрібні знання, щоб розібратися у всьому різноманітті навколишнього світу.
Існує таке гарне прислів'я: «Посієш вчинок — пожнеш звичку, посієш звичку — пожнеш характер, посієш характер — пожнеш долю». Отже, у житті людини, все починається зі вчинка.
Чи бачили ви коли-небудь, як під яскравим, сяючим, променистим блакитним небом золотом віддзеркалює земля? Це - пшеничні поля моєї рідної, батьківської сторони. Чи ви чули, як бринить прозоре, кришталево чисте повітря веселою й радісною піснею пташки, як вдоволено гуде джміль, як шелестить, шурхотить листя під дотиком вітерця? Це - голос моєї землі. Чи торкалися ваших вій лагідні сонячні промені, ваших скронь - гілочки беріз, ваших рук - трепетні й тендітні польові квіти? Це - ніжність моєї Батьківщини.
Кожного, хто потрапляє на подвір'я музею-заповідника "Козацькі могили", вражає і зачаровує споруда Георгіївської церкви. Ця церква була побудована в стилі українського бароко, поширеному на Україні в XVII—XVIII ст. Фасад у вигляді великої, заповненої іконостасом арки, звужується двома хвилястими ступінцями вверх, оздоблений бароковими волютами і завершений невеликою банею та хрестом.
