За чарівною хмаринкою сховалася ніч, і на землю спустився рожевий ранок. Ось-ось має зійти сонце. Його промінчики уже спалахують на обрії. Чекають ранку всі: рослини, тварини, люди. Тільки чому ж його ще немає?

Люди - наче ріки.
Малі, ледь помітні серед очеретяних та верболозних берегів. Або великі й величні, що гордо несуть свої води до моря, зрошують поля, тримають на собі пароплави, дають енергію для електростанцій.
Одні легко всихають, лишаючи лише русла.

У моєї бабусі є собака. Це велика середньоазіатська вівчарка, яка має кличку Рекс.

Є в нашій родині реліквія, що передається від покоління до покоління вже багато десятків років. Це ікона Богородиці. Вона дісталася нам від моєї прапрабабу-сі. Нею колись благословила прапрабабусю її ненька на подружнє життя. Цій іконі понад сто років. Вона невелика, має дерев'яну оправу і срібний оклад. На ній зображена Богоматір, що тримає в лівій руці маленького Ісуса, а правою показує на Нього, наче звертається до нас: "Ось, подивіться, це Син Божий, що прийшов вас утішити". Погляд у Богородиці якийсь трохи сумний. Маленький Ісус тримає в руці згорток паперу.

Багата Україна талантами, щедра на красу.
У кожному регіоні — свої звичаї, обряди, пісні, ремесла. Все це споконвіку створював народ — дарував незрівняну радість людям різних часів і поколінь.

Серед численних серіалів, що заполонили останнім часом телеекран, фільм «Роксолана» привертає увагу не тільки тим, що він створений на основі роману нашого сучасника, українського письменника Павла Загребельного. Фільм побудовано за законами пригодницького жанру, і тому сюжет сприймається як захопливий.

Мій тато-завзятий рибалка! Він їздить на річку з вудочками по неділях в будь-яку пору року. Але сумує, що ми з мамою не завжди їдемо з ним.

Згадуючи дитинство, проймаєшся дивними відчуттями. Якось темно стає у грудях, коли згадуєш подвір'я, на якому зробив перші кроки. Невелике, затишне, повите виноградною лозою, воно ледве пропускало сонячні промені. Улітку захищало від спеки, взимку .— від сніговіїв. Восени падолист застеляв землю пухким килимом, на якому бурюкалися ми, діти. А піднімеш голову вгору — налиті кетяги винограду.

Сивої давнини людство несміливо й обережно увійшло у прекрасний світ природи, щоб згодом, набравшись від неї мудрості й досвіду, стати господарем на квітучій, родючій і багатій землі. Щедра природа зустріла його ніжно й турботливо: давала дрова для вогнища, постачала м'ясо диких звірів і птахів для їжі, поїла джерельною водою, а пізніше — навчила користуватися своїми дарами, які народжувала для нього.

Ось асфальтовою дорогою ми піднялися на невисоку гору. Далі сірою стрічкою шосе сповзає в долину між рідкими заростями лісосмуг обабіч шляху. Літнє сонце палахкотить десь угорі, щедро сипле промені на живодайну землю, ніби притрушує золотавим пилом поля.