Дружба, друзі — ці слова означають одне з найчудовіших явищ нашого життя. Відомий філософ Ф. Ларошфуко сказав, що дружба — "найпрекрасніший подарунок, зроблений людям після мудрості". Уміння дружити свідчить про високі людські якості.
Легенда розповідає, що квітне папороть тільки одну мить опівночі на Івана Купала. Маючи цю квітку, можна відшукати всі скарби, як би глибоко під землею вони не знаходилися. Правда, знайти у лісі таку квітку набагато важче, ніж самі скарби.
Я вважаю, що на сучасному етапі питання культури мовлення особливо гостро постає перед молоддю. Рівень мовної культури сприяє вихованню всебічно розвиненої особистості, громадянина незалежної України.
Добро і зло — одвічні дві сили, що змагаються за владу у світі, але жодна з них не може перемогти, тому світ і існує досі. Але це висока патетика, а у звичайному людському житті все, з одного боку, виглядає значно простішим, а з другого, виявляється значно складнішим.
У нас дружна сім'я, а на чолі її — наш тато. Я дуже люблю свого батька і хочу бути схожим на нього. Співробітники поважають мого тата за професіоналізм і дружню підтримку. Та й сусіди нерідко приходять за порадою.
На день народження тато подарував мені книгу українських казок. Що вже то було за задоволення! Я читав із захопленням, і перша казка була — «Про Мишенят Круть і Верть і Півника Голосисте Горлечко».
Вночі пройшов веселий дощик. Великі краплі застукали по залізній покрівлі. Ринвою пробіг говіркий струмок. Він скоромовкою розповідав щось про чорну хмару, про сердитий грім і вогняні блискавки. І на щось скаржився. Я підбіг до ринви, до того місця, де струмок падає в діжку, і прислухався. На що ж він скаржиться? І почув:
Мені завжди було цікаво, звідкіля беруть початок весняні струмки. Коли ранком я виходив на вулицю, здавалося, струмочків не було й близько. За ніч весняні морози покривали землю крижаною кіркою, під якою і ховалися калюжі й струмки. Під напівпрозорим льодом можна було побачити те, що ніс із собою струмочок вчора і що має нести далі, коли сонце знову його розбудить. Це були сірники, якісь гілочки і навіть паперовий кораблик, що вмерзнув у лід.
Війна... Вимов це слово — і побачиш, як у наших вкритих сивиною бабусь і дідусів зразу зникне усмішка з обличчя, на чоло ляжуть глибокі зморшки і в очах з'явиться невимовний сум. Війна. У цьому слові — біль і розпач матерів, стогін поранених, плач сиріт. Це чорна ганебна сторінка в історії людства, події, від яких мимоволі здригнешся і тихенько помолишся, щоб такого більше ніколи не сталося.
