"Люби природу не як символ Душі своєї. Люби природу не для себе - Люби для неї", - писав у одному із своїх віршів незабутній Максим Рильський, якого друзі з любов'ю називали Максим Добре Серце.
Чимало вже минуло років з часу аварії на Чорнобильській АЕС, однак рани, завдані трагедією, не загоюються: скалічені людські долі, загублені життя, сплюндрована природа. Про жахливі наслідки катастрофи ми дізнаємося досить часто завдяки засобам масової інформації, зокрема, про згубний влив радіації на навколишнє середовище, що є причиною підвищення смертності населення від невиліковних хвороб.
Первісні люди тому й вижили, що шанували природу, серед якої вони були не гостями, а єдиним цілим. Чи то з великих чиїхось амбіцій, чи то недолугий розвиток цивілізації призвів до того, що люди стали розділяти: вона — природа, і ми — люди. Це була помилка, яка й до сьогоднішнього дня ніяк не виправляється. Не хочу сказати, що цим усі нехтують, але не надають, на жаль, того значення, як це варто було б зробити.
Всі знають, що перше враження дуже сильне. От і уявіть собі, що перше враження від вас: "Фу! Нечепура! Мабуть, ледацюга-вмитися, причесатися ніколи!" Не дуже приємно, так?
Крокую рідним містечком. На доріжках, деревах, будівлях лежить пухнастий сніжок, переливаючись на ласкавому сонечку. Маленькі зірочки, що повільно сідають на ніс, щоки, вії, наче вітаються зі мною, мовчазливо повідомляючи про прихід найчудовішої пори року — зими.
Усім подобаються люди турботливі, уважні, здатні допомогти і словом, і ділом. Звідки ж тоді береться байдужість до всіх і до всього: до близьких, до колег, до своєї справи, та й до самого життя?
Я дуже люблю свого кота Воркотика. Він безпорадний, але дуже симпатичний. Простий собі кіт — чорний із білими плямами та з білими ж лапками. Воркотик дуже спокійний і любить муркотіти, за що й одержав своє ім'я. Особливо голосно він муркотить, коли на кухні смажиться м'ясо чи риба, або ж коли з базару приносять ковбасу. Тоді Воркотик починає танцювати й навіть підстрибувати вгору, щоб дістати смачний шматочок.
