Повість Уласа Самчука "Марія" — унікальне явище в українській літературі. Це один з небагатьох творів, що розповідає про період, протягом якого в Україні голодною смертю загинули мільйони людей. У двадцятому столітті. В самому центрі Європи. На території з багатими чорноземами і споконвічними господарями. Що це, якщо не Апокаліптичний жах. Проте унікальність повісті не лише у правдивому відтворенні цих моторошних реалій: спостерігаючи за долею однієї родини, автор із воістину епічною масштабністю зобразив передумови голодного геноциду, бурхливі події, у які було втягнуте українське село, та й нація загалом.
1917 рік приніс величезні зміни у віковий уклад життя всього суспільства. Грандіозні плани швидкої побудови соціалізму стримувало тільки селянство, яке і усіх сил трималося за своє хазяйство, за землю і нізащо не хотіло віддавати н загальне користування горбом нажите добро. Але влада розуміла, що колективні господарства найбільш прийнятна форма, яка дозволить викачати ресурси села и державний бюджет, знищити головного «ворога» радянської влади — заможного селянина.
Мало знайдеться не тільки в історії України, айв історії світу таких жахливих трагедій, як голодомор 1932—1933 років. Голод — це не тільки смерть фізична, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій.
I. Література української діаспори. (Історія української діаспори поділяється на три головні періоди: 1921—1940 рр., коли Західна Україна перебувала під владою Польщі; 1941—1945 рр., коли діти перших емігрантів поверталися на Україну, сподіваючись на національне відродження під фашистською владою, та 1945—1954 рр., період заснування літературного об'єднання "Мистецький Український Рух". Улас Самчук належав до цієї української діаспори.
Мабуть, немає більше жодної країни, в історії якої було б стільки "білих" плям, що лякають своєю жахливою чорнотою, скільки маємо їх в історії України. Одним з таких невідомих фактів нашої історії був голодомор 1932—33 років. Радянська історія старанно приховувала, а потім заперечувала факт голодомору — історичного страждання української нації, що був відомий всьому світові.
До зображення образу матері звертався не один письменник. Згадаємо, наприклад, образ матері у Тараса Шевченка, його наймичку, яка готова йти за своїм сином хоч на край світу, його божественно-міфологічні образи матерів з дитиною, згорьовних українських жінок. Та й кожен український поет чи прозаїк так чи інакше виписував у своїх творах її — першооснову людського існування, найголовнішу людину для кожної людини, Матір.
Улас Самчук — письменник справжнього епічного обдарування, письменник, який у своїй творчості втілив найбільш суттєві й визначальні риси доби революцій і голодування в Україні. З притаманним йому загостреним відчуттям правди й справедливості він підняв свій голос на захист цілого покоління українського народу, покоління, вбиваного на війні, мученого голодом, "розкуркулюваного", силою гнаного до колективізації, позбавлюваного радості праці на землі, відчуття рідної домівки й тепла домашнього вогнища, арешті, настільки необхідного людині відчуття безпеки й затишку на рідній землі.
Його життя пройшло "у вічному вигнанні": Німеччина, Польща, Канада. Та де б не був, думки були на Україні. Його увагу привертала Східна Україна (У. Самчук — виходець з багатої волинської родини), Україна, як він говорив, Скрипника та Хвильового. "Мене,— згадує письменник,— тягнуло туди багато магнітів, а головне — моє нестерпне, безупинне бажання писати".
Футуризм, що зародився на початку XX століття в Італії, знайшов своїх послідовників і в українській літературі (Михайль Семенко, Гео Шкурупій, Микола Бажан). Лідером футуристів можна вважати Михайля Семенка, який теоретично обґрунтував ідейно-естетичні основи новонародженого українського футуризму.
Про український футуризм почали згадувати порівняно недавно. Проте не слід забувати, що у 10-30 роки XX століття це була потужна авангардна течія у нашій літературі. Очолював групу футуристів Михайло Семенко. Людина-блискавка, людина, яка вміла робити мертві петлі у поетичному небі; людина, яка стверджувалась і вдосконалювалась, розробляючи власний неповторний стиль. Разом із тим поет мав вразливу душу, яку можна порівняти зі злетом "несмілого" білого метелика (вірш "Метелик").
