Бароко — літературний і загально-мистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI—XVIII століть. Поетика літературного бароко поєднує різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Таке поєднання «непоєднанного» і стає однією з найхарактерніших барокових рис. Типовими рисами бароко є також інакомовність і ускладненість. До того ж, від твору вимагалася багатоплановість щодо можливості різних його тлумачень.
Історичні пісні та думи - жанри української народної творчості. Дуже специфічний за походженням жанр думи. Він притаманний тільки українській національній культурі. Появу українських дум учені дослідники пов'язують з козаччиною. Боротьба козаків із завойовниками-турками, татарами, життя бранців у турецькій неволі, тяжкий їх побут на галерах, морські походи козаків, козацькі повстання проти Польщі - усі ці події були мотивами українських дум.
Український народ упродовж свого існування завжди був неперевершеним творцем чарівної пісні, яка стала неоціненною часткою його поетичної душі. Українські таланти у важких умовах творили музику, культуру, пісні, в яких збе¬реглися морально-етичний світ і духовна велич нашої нації.
Українська поезія останньої третини XIX ст. - унікальне явище в духовній культурі нашого народу. Вона ознаменувала важливий історико-літературний поступ в українському мистецтві слова, гармонійно поєднавши такі важливі для поезії компоненти, як суб'єктивність переживання й об'єктивну предметність, емоційне й раціональне начала.
Мене дуже вразила повість Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять" своїм казковим світом, народною мудрістю і багато що вперше відкрила для мене, примусила замислитися над споконвічними цінностями мого народу. Через показ культу матері, праці, рідного слова вона відкриває секрети української родинної педагогіки, яка вкладає саме у ті "гуси-лебеді" душі дитини.
Людина і земля. Це вічна тема в українській літературі. Згадаймо: "Кайдашева сім'я" І. Нечуя-Левицького, "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" П. Мирного, "Fata morgana" М. Коцюбинського, "Земля" О. Кобилянської, "Страчене життя" А. Тесленка, "Земля" О. Довженка, "Кров людська — не водиця" М. Стельмаха тощо. Перелік творів можна продовжити. І кожен з художників слова по-своєму, у відповідності до свого індивідуального стилю, вирішував Цю проблему. Для одних — земля як засіб існування, для інших — тло, на якому виростає особистість.
Улас Самчук більшу частину свого життя прожив за межами України, але всю свою творчість він присвятив саме їй, усі думки письменника, відображені в його глибоких публіцистичних творах, були звернені до рідної землі.
Один із найобдарованіших і найінтелектуальніших митців української еміграції та новітньої вітчизняної літератури в цілому. Походив із старого козацького роду, здобув непогану різнобічну освіту. В буремні 10-ті був спочатку поручиком царської армії, потім - старшиною армії Української національної Ради (УНР). Після упадку УНР 1920 з тисячами таких, як сам, подався на еміграцію. У таборі для інтернованих заснував літературний журнал "Веселка". В Чехословаччині закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії. Хвилі другої світової війни занесли його аж до Америки. До самої смерті він прожив у Нью-Йорку, працюючи в інженерному бюро.
Євген Маланюк (1897-1968) — один із найобдарованіших і найінтелектуальніших митців української еміграції та новітньої вітчизняної літератури в цілому. Походив із старого козацького роду, здобув непогану різнобічну освіту. В буремні 10-ті був спочатку поручиком царської армії, потім — старшиною армії Української національної Ради (УНР).
Кожна епоха в літературному поступі самобутня і оригінальна, вона диктує особливі погляди на світ та на людину в світі, щось відсувається на другий план, а на чомусь концентрується увага.
