В українській культурі образи України і матері завжди були взаємопов'язані. Високе місце матері в ній пояснюється перш за все тим, що племена на терені майбутньої України займалися головним чином землеробством. В цьому Україна близька до землеробських культів Міжріччя, давнього Єгипту та давньої Греції. На відміну від мисливця, кочівник, ідеал якого був втілений сильним та агресивним Батьком, землеробські культи цінують плодовитісь та ведення домашнього господарства. Найкраще ці функції виражає жінка середнього або похилого віку, з підкресленими статевими ознаками: великими грудьми, пишними стегнами, що ми спостерігаємо в анатомії скіфських ідолів - "баб".
I. Повість М. Стельмаха "Гуси-лебеді летять" — чарівна казка дитинства (автобіографічність образу Михайлика, подій дитячих років, вражень, відкриттів; у дитинстві знаходяться витоки мистецького натхнення).
Чарівною казкою дитинства здається нам повість М. Стельмаха "Гуси-лебеді летять...", неначе вона народилася з народних оповідань, повних чаклунства і дива. Письменник в образі Михайлика показав себе, власні дитячі роки, враження, відкриття і витоки свого мистецького натхнення.
Богдан-Ігор Антонич — поет дуже своєрідного мистецько-філософського світогляду, в основі якого лежить уявлення про гармонійну єдність людини й природи. Спочатку — захоплений романтик, співець лемківських краєвидів, поет, що дуже важко народжувався, пізніше — новітній міфотворець і пантеїст, геніальний поет-мислитель, містик у своїй творчості. Можливо, природа нагородила свого сина таким сильним талантом слова, бо знала, що доля відмірила йому зовсім коротке життя — 28 років. Написані вже більше півстоліття тому твори Б.-І. Антонича сьогодні підказують нам замислитися над тим, що є людина, як їй слід жити, співіснувати з природою, бо людина, на думку поета, — невід'ємна частка багатющого навколишнього світу.
Життя та доля С. Васильченка. (Степан Васильченко - це літературний псевдонім Степана Васильовича Панасенка (1879-1932 рр.)- С. Васильченко - людина високої моральної краси, на долю якої випало багато випробувань. Навчаючись у Глухівському учительському інституті, пішов учителювати. Отак і прожив життя, працюючи вчителем і пишучи твори, бо мав особливий дар: бачити і помічати в житті людей основне і відтворювати його на папері. І як письменник, і як учитель з великою любов'ю і відповідальністю ставився до своїх обов'язків. Його кредо були слова: "Народ, на мою думку, більш достоїн того, щоб з нього брати теми для художніх творів...".)
Теми й сюжети для своїх творів Степан Васильченко брав із життя народу, яке добре знав. З оповідань та повістей письменника постають селяни-бідняки, а також типові постаті сільських інтелігентів, передусім учителів.
Питання про долю персонажа роману "Місто" Степана Радченка досить неоднозначне. Автор показує нам шлях поступового кар'єрного зростання героя, який супроводжується неминучою духовною еволюцією. Радченком володіє непереможне прагнення до нового, іншого, вищого, втіленням чого в його свідомості стає місто. Герой приїжджає до міста з метою вступити в технічний інститут, а після його закінчення повернутися до села.
Ольга Юліанівна Кобилянська, видатна українська письменниця і громадська діячка, не могла не замислюватися над тим, якою вона хоче бачити людину майбутнього. З жінками тут усе зрозуміло, адже багато її творів присвячено саме цьому питанню (жінка правами і становищем у суспільстві повинна дорівнятися чоловікам), а от яким повинен стати чоловік, як удосконалюватися? На це питання письменниця дає відповідь хай і епізодичним, але важливим образом Стефана Лієвича.
Визначне місце в історії української літератури від давнини до сьогодні посідає письменництво XVII-XVIII ст. Для характеристики літературної спадщини XVII-XVIII ст. історики літератури вживають поняття "стиль бароко". Перші риси барокового стилю в українській літературі почали з'являтися ще наприкінці XVI ст. Тривалий час вважалося, що риси барокового стилю характеризували лише мистецтво і літературу Західної Європи. Перегодом почали говорити й про українське бароко. Втім, досить тривалий час це поняття прийнято було застосовувати лише у сферах пластичних мистецтв, тобто в архітектурі, скульптурі, малярстві.
