Сергій Жадан став відомим сучасним читачам насамперед як один із засновників літературної корпорації харківських поетів «Червона Фіра» (1991), до якої належали також Р. Мельників і І. Пилипчук. У своїй творчості поети взяли за основу неофутуризм, і це визначило їхню літературну концепцію. Невеличке коло однодумців стало своєрідним східноукраїнським аналогом «Бу-Ба-Бу», ще раз підтвердивши, що українська література на пострадянському просторі продовжує розвиватися, підхоплена хвилею постмодерністського напряму. Це було схоже на марш-кидок, настільки потужно, на повний голос заговорили молоді письменники, вони ніби очікували тієї жаданої миті сказати своє слово, що переповнювало їх, особливо після розпаду СРСР.
Поезію Євгена Маланюка можна назвати автобіографічною, адже у ній митець передавав своє світовідчуття, своє розуміння подій, свідком яких він був. Воїн УПА, після поразки визвольних змагань він повинен був разом зі своїми товаришами назавжди покинути Батьківщину, стати вигнанцем. Опинившись в еміграції, він, як і багато інших, гостро переживав свою відірваність від України, мріяв повернутися на рідну землю. Сором, біль пекли його серце, і десь з темного куточка зраненої душі піднімалася злість на цю Степову Елладу, яка не здатна захистити своїх дітей. З горя і розпуки він називає Україну Чорною Елладою, Анти-Марією, зрадницею Кармен, покриткою Катериною, розпусницею, яка віддається усім і кожному.
Якби треба було одним словом означити своєрідність художнього світу Володимира Винниченка, то це було би слово "парадокс". Його творчість справді парадоксальна. Від появи перших оповідань і п'єс письменника і до його останніх творів вона викликала щонайжвавіший інтерес і найрізноманітніші відгуки читачів. Нею захоплювалися й обурювалися, бурхливо підтримували і сердито заперечували. Причина — у сміливому художньому освоєнні актуальних проблем, в осмисленні і проголошенні — навіть пропагуванні! — ідей, приголомшливих для поміркованого українського читача.
Свого часу Марина Цвєтаєва поділила поетів на визначних, великих і високих. Останні в її класифікації посідали особливе місце. Вони існували в четвертому вимірі, де дійсність не має фальші, а в житті і творчості важить одне — воля, характер, найглибша природа людського «я».
Роман "Сад Гетьманський" автобіографічний, події, описані у ньому, відбуваються на території Сумської та Харківської областей. Однак, було б великою помилкою ототожнювати головного героя Андрія Чумака з самим Іваном Багряним. Даний роман є зразком синтезу двох стихій — розкутої творчої уяви, з одного боку, і переобтяженості надмірними деталями із власної тюремної практики. Боротьба двох начал — художнього й публіцистичного — часто перешкоджало Багряному, а тому роман має дещо документальний характер.
Іван Карпенко-Карий - письменник-драматург, який все своє життя і творчість присвятив становленню і зростанню українського театру. П'єси його порушували болючі проблеми II половини XIX століття, розкривали характерні риси тогочасного життя.
І. Віршова література XVIII століття. (З-поміж творів віршової літератури того часу, багатої на різні види та форми, найперше заслуговують на увагу ті, в яких відчувається подих доби, в яких є натяки на суспільні та політичні обставини, або ті, в яких вчувається жива народна мова. Так, цінність різдвяних та великодніх віршів невідомих авторів полягає в тому, що вони незабутнім своїм гумором та модернізацією теми прокладали шлях творчості Івана Котляревського. Знаний майстер віршованого слова Іван Величковський у своїй поезії порушував важливі життєві питання
Ось і прочитана поема І. Драча "Чорнобильська Мадонна" - скорботна пісня поета про вибух на Чорнобильській АЕС, що вразив усю планету. Поема І. Драча викликала у мене і щемливий біль, і роздуми над життям, його проблемами, а головне - відчуття відповідальності за все у цьому світі. А ще мені хотілось вклонитись низько до землі всім тим, хто переживав ті страшні дні у зоні атомного вибуху, і тим, хто намагався відвернути біду від інших, тим Чорнобильським Мадоннам - жінкам, сестрам, матерям, яких так чи інакше торкнулося це лихо.
Василь Барка писав тільки про те, що пережив сам. У 1932—33 pp. в Україні лютував голод. Письменник жив тоді в Краснодарському краї, працював у художньому музеї і був свідком того, що й до Кубані докотилася хвиля голодомору. За його свідченням, там вимерла третина населення. Барка теж голодував, на його тілі було багато ран, які розійшлися по кровоносних судинах. Із них сочилася брунатна рідина. Ноги пухли, репалися, і він ходив, тримаючись за паркан і стіни, не маючи надії вижити. Муки голоду були жахливі, вони спалювали всю істоту, і, мабуть, тому, що Барка усе те пережив сам, у «Жовтому князі» йому вдалося правдиво відтворити «психологічну глибинність цієї голодової смерті», точно й об'єктивно «увіковічнити» ті страшні події, розкрити світові очі на них.
