Василь Стус жив у світі, гаслом якого були слова німецького філософа Фрідріха Ніцше "Бог мертвий". Український поет описує цю світоглядну катастрофу в такий спосіб:

Ще зовсім недавно, всього декілька років тому, тема "Антирелігійні" мотиви в творчості Т. Г. Шевченка" була звичайною у шкільних програмах та в літературознавчих дослідженнях. І от сьогодні ми вже говоримо про релігійність поета. Чи є тут парадокс? Так, але тільки на перший погляд. Очевидно, Шевченкова творчість дає підстави стверджувати як одне, так і інше. Річ лише в тім, який погляд людина кидає на одні й ті ж слова, поетичні рядки, думки, як прочитує їх, як сприймає — чи холодним розумом, чи гарячим серцем. "Найголовнішого очима не побачиш", — казав Екзюпері устами Маленького Принца. І мав рацію. Якщо сприймати твори Шевченка тільки очима, себто бачити лише букву, а не дух, то без особливих труднощів можна знайти багато рядків, що малюють поета атеїстом, богоборцем чи богохульником. Ось рядки із "Заповіту":

Одним із живучих марновірств сучасних людей є фанатична віра в "прогрес" - технологічний, соціальний, моральний. Багато освічених і мислячих людей уперто ігнорує докази всебічної деградації світового співтовариства. Те ж саме стосується й кожної людини. Як сказав Гейне, "людство йде вперед, людина лишається на місці". Варто озирнутися трохи назад, аби переконатися в сталості людських потреб, у тому числі й релігійних. Для цього варто проаналізувати свідоцтва того часу, наприклад, художні твори.

І. Дитинство і юність поета. (Павло Григорович Тичина народився в селі Піски на Чернігівщині в багатодітній сім'ї сільського дяка, який був водночас і вчителем "школи грамоти". Від батька він мав музичну обдарованість, від матері - любов до української пісні. Перші роки минули у світі чарівної природи. Матеріальна скрута змусила батька віддати дев'ятирічного Павла до бурси. Довелося хлопцеві самотужки заробляти собі на шматок хліба: він співав у Троїцькому хорі міста Чернігова.)

Український письменник-гуморист Остап Вишня, відомий не тільки новим уведеним у літературу жанром усмішки й не тільки влучністю застосовуваних ним комічних засобів. Перш за все його знають як митця суто "народного". У гуморесках письменник вдало й дотепно показує менталітет українців, відстоює думку, що характер нашого народу — особливий і самобутній. Наприклад, у "Мисливських усмішках", які критики називають талановитим поєднанням народного анекдоту з ліричними пейзажними описами, зображені веселі й кмітливі мисливці, що не розгублюються у важких ситуаціях. Та одним із найбільш вдалих у плані показу рис характеру українців є твір "Чухраїнці".

Здається, немає жодного українця, який би не читав чудових усмішок Остапа Вишні, "запашних", "ніжних", "смішних" і водночас, кажучи словами Миколи Хвильового, "глибоко трагічних".

Я довго добирав слова, якими б можна було розпочати цей твір. Слова, які б відбивали те почуття, що сповнює моє серце, що є джерелом моїх кращих вчинків і що часто примушує вимогливіше ставитися до себе. Це почуття - безмірна, трепетна, свята любов до матері. І як же я захотів, щоб мене зрозуміли, повірили, прийняли серцем те, що я напишу про свою неньку!

Завжди, коли чужоземне панування гнітило розвиток культури, мова залишалася тією скарбницею, що берегла від остаточної руйнації національний дух. Про неї говорили: "Не было, нет и быть не может". Але вона існувала, вона жила у народній творчості та в літературі, зберігала багатовіковий історичний досвід рідного краю з його злетами і падіннями. Це змушувало українців пам'ятати, якого вони роду-племені:

Український поет Богдан Лепкий народився 1872 року на хуторі Кривенькім на Тернопільщині в родині сільського священика. Він навчався у Бережанській гімназії, в Академії мистецтв у Відні, ,у Віденському та Львівському університетах. Потім викладав у Бережанській гімназії, в Ягеллонському університеті м. Кракова. Пізніше він був членом гуртка літераторів "Молода муза". Під час Першої світової війни Богдан Лепкий співпрацював із Союзом визволення України, допомагав Українським січовим стрільцям. З 20-х років він мешкав у Кракові.

У поетичному творі "Цар Плаксій і Лоскотон" В. Симоненко змальовує двох протилежних персонажів. Мені дуже подобається, як автор вміло користується словами! Країна звалася Сльозолии, три сини царя Плаксія звались Плаксуни, дочки — Нудота, Вай-Вай, Плакота... Одразу все стає зрозуміло і ясно! Мені здасться, це додає твору яскравості та краси, коли назви та імена вже певним чином характеризують персонажів.