Чи має право людина вважати себе вільною від нелегких проблем життя свого народу? Чи може вона задля спасіння своєї душі відокремитися від співвітчизників, що потерпають у біді, і остаточно вирішити для себе:

Твір "І Мертвим, і живим..." Т. Шевченко завершив 1845 року. З Євангелія Т. Шевченко бере епіграф до нього: "Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить — брехня це". Цим євангельським висловом Шевченко натякає на панів-псевдопатріотів, які експлуатують кріпаків і водночас багато говорять, що вони люблять свій народ, тобто поет говорить про недоречність лібералізму і визискування.

Минають роки, сторіччя; відходить у небуття покоління людей, змінюються звичаї, вірування, погляди, а великі мистецькі надбання залишаються, надовго переживають своїх творців, по-новому розмовляють з кожним новим століттям. Змальовані в них картини життя давно відійшли в минуле, але думки й помисли їх авторів завжди звернені до майбутнього, завжди чарують і надихають нові покоління.

Безперечно, в Україні було багато видатних поетів, але портрети саме Тараса Шевченка часом висіли у хатах на місці ікони. Він не тільки вийшов з народу, а душею лишався з ним завжди. Його цінності і сподівання були саме народними, узятими з особистого нелегкого життєвого досвіду.

У тисяча вісімсот сорок п'ятому році Кобзар подорожував Україною. Поетові довелося побачити неймовірні страждання народу, зростання невдоволення серед селян. Прикро було Тарасові Шевченку спостерігати, як українські пани, надівши маски "лібералів", знущаються над людьми. Вони на словах розуміють і люблять народ, але довести це справами, відмовитись від своїх привілеїв пани не здатні.

На початку XX століття в українській поезії повіяло свіжими вітрами. Бурхливе життя 20—30 років розбудило приспані віками творчі можливості українського піролу, перед яким розкрилися (хоч на дуже короткий час) небачені досі перспективи самоствердження, національного відродження.

Проблема національного відродження українського народу постійно присутня у творчості молодого Павла Тичини. Під враженням проголошення Центральною Радою 10 червня 1917 року незалежної Української Народної Республіки Тичина пише ліричну поему "Золотий гомін", яка передає піднесений, святковий настрій. За жанром цей твір — лірична ораторія, бо в ньому водночас наявні фрагменти епічних епізодів та драматичних сцен. У творі йдеться про золотий гомін над стародавнім Києвом.

Павлу Григоровичу Тичині довелося жити у важкі для нашої країни часи: Перша світова війна, революція, громадянська війна, становлення та втрата незалежної української держави, радянська диктатура з її забороною писати правду, висловлювати власну думку. Все це не могло не відбитися на творчості поета: змінювалися часи — змінювався характер та проблематика віршів Тичини. І якщо в ранній творчості він намагається передати настрої народу, що чекає змін на краще і готовий на подвиги заради цих змін, то вже починаючи зі збірки "Плуг" поет все більше і більше звертає увагу на настанови варт І загальними гаслами та вихваленням діяльності Леніна й інших керівників врешті-решт втрачає свій талант.

Музика весняної пори, що символізувала початок нового життя на початку двадцятого століття, зазвучала у "Сонячних кларнетах" — збірці поезій молодого поета, що поспішав назустріч не тільки власній долі, а й змінам у суспільстві, поета, чий голос зазвучав на всю Україну, збуджуючи її від зимового сну, Висловлюючи її думки і почуття, поета, якого буде названо "співцем української національної революції" — Павла Тичини.

У червні 1917р. внаслідок лютневих подій у Росії було проголошено відновлення державності України (у формі автономії). Це загальнонародне піднесення з приводу проголошення волі України П. Тичина передає у поемі-ораторії "Золотий гомін".