У драмі Лесі Українки "Лісова пісня" поетеса підіймає декілька проблем. Серед них - проблема сприйняття фантастичного, конфлікт між буденністю та прекрасним. Я вважаю, що слова Мавки (звернені до Лукаша) показують нам, що цей конфлікт відбувається не лише на перетині світу реальності та світу фантастичного, а й у серці юнака.
"Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до інших і до себе, хворобливо вразливий і гордий, недоторканний і суворий, а часом — ніжний і сором'язливий, химерний характерник, залюблений у слово і форму мрійник", — так писав про Миколу Хвильового В. Коряк. І справді, твори цього письменника нікого не можуть залишити байдужими. Хтось захоплюється, хтось говорить, що нічого страшнішого не читав, та про байдужість не варто й згадувати.
Оповідання "Я (Романтика)" — це втілення тієї віри та розчарування, які пережив в житті сам письменник. Його герой бореться з самим собою, намагається вбити в собі людину, вбити добро в ім'я абстрактної ідеї, навіть якщо вона здається найбільшою цінністю. І призводить це не до торжества ідеалу, а до переродження людини на дегенерата, до втрати нею самої своєї сутності. Недарма ж промарксистські критики давали твору таку нищівну оцінку. Наприклад, Володимир Юринець писав: "Оповідання "Я" є величезна психічна помилка, не казати вже про його величезну суспільну шкідливість; воно все побудоване на протиріччі між зовнішньою рішучістю й прецизією в діяннях і нечуваним внутрішнім розладдям і хаотичністю.
Незвичайна постать Миколи Хвильового мала значний вплив на розвиток української літератури і суспільно-політичної думки всього XX ст. У 20-х роках минулого століття одним із популярних був стиль революційного романтизму, романтики вітаїзму, характерного для ранньої новелістики Хвильового.
Вершиною мистецької майстерності Михайла Коцюбинського, окрасою всієї української літератури стала повість "Тіні забутих предків" (1911). Твір написано під враженням краси Карпат, під впливом багатої поезії життя гуцулів, шо їх спостерігав письменник, перебуваючи у Криворівні. Про Гуцульщину він писав до Євгена Чикаленка: "Якби Ви знали, яка тут велична природа, який цікавий народ гуцули, з багатою, своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою". Отже, М.Коцюбинський. як і Ю. Федькович, О. Кобилянська, оспівав у повісті красу гірської природи і гуцульської душі. Однак зробив це по-своєму. Спираючись на народні вірування, гуцульський фольклор, він відтворив у "Тінях забутих предків" багатий фантастичний світ, у якому живуть люди поруч з добрими і злими, веселими і сумними силами природи.
Повість «Тіні забутих предків» датована 1911 роком. В одному з останніх творів (новелі «Сон») М. Коцюбинський урочисто проголосив: «Поезія жити не може на смітнику, а без неї життя — злочин». Ці слова можна поставити епіграфом до всієї його творчості, особливо для таких мистецьких шедеврів, як «Intermezzo», «Сон», «Тіні забутих предків». Жадання добра, краси, почуття людяності відтворені у цьому останньому творі. Разом із тим у «Тінях забутих предків» виявився, погляд автора на нерозривний зв'язок історії народу, його психології, його ментальності з його буттям. Невідворотний плин історії всього людства вбачається у картині життя одного з численних народів світу — гуцулів. Цю картину з любов'ю і розумінням найтонших порухів народної душі змальовує М. Коцюбинський. Його твір цікавий саме універсальністю проблематики, загальнолюдським характером її.
Значним кроком на шляху оновлення вітчизняної літератури стала мала проза Франка 1900-х років, позначена драматичним напруженням пристрастей, концентрацією дії та замкнутістю форми. У своїх творах письменник звертається до аналізу неординарних людських характерів, часто одержимих пристрастю, до складної взаємодії свідомого та несвідомого в їхній поведінці. Особливе місце належить повісті-новелі "Сойчине крило". У рецензії А. Крушельницького на збірку "На лоні природи" (1905) "Сойчине крило" відзначене як "найбільш інтересне" оповідання, де на найвищий п'єдестал автор підніс любов.
Повість І. Франка "Сойчине крило" справляє надзвичайно трагічне враження. Це сповідь двох душ, що загубили одна одну в цьому жорстокому світі через непорозуміння та неувагу.
Степан Васильченко — літературний псевдонім Степана Васильовича Панасенка, людини складної особистої долі, що присвятила не тільки свою творчість, а й життя народові, його освіті, розвитку, зміні світогляду селян. Він був не тільки письменником, але й учителем, жив серед селян, добре знав усі їх проблеми, біди, а свої твори писав не про якихось абстрактних селян, а про тих людей, що оточували його. Тому й образи його героїв такі реалістичні, правдиві, без прикрас, бо письменник дійсно був знавцем народної душі.
Творча спадщина Степана Васильченка дає читачам і дослідникам багатий матеріал для роздумів над вічними проблемами життя, що досить своєрідно й оригінально втілилися в його творах. Не залишався письменник байдужим і до проблем сучасної йому дійсності. Працюючи вчителем, він спостерігав життя дітей, які втратили своє дитинство внаслідок ситуації, що склалася на той час у державі. Він співчував таким дітям, і його почуття виливалися в оповіданнях для дітей. Не менше вражало письменника усвідомлення проблемності реалізації своїх бажань, мрій, планів, хисту в тогочасному устрої життя, що прагнув рівняти всіх однією міркою. Степана Васильченка хвилювала проблема загибелі народних талантів, неможливість реалізації свого таланту з тих або інших причин. У своїх творах він не раз намагався вирішити цю проблему, знайти відповідь на питання: "Чому гинуть талановиті люди, чому їхнє життя не складається?". Цій проблемі присвячено його твір "У панів", але більш гостро вона поставлена в повісті "Талант".
