Як "Мойсей" Мікеланджело - один з найвидатніших творів світового мистецтва, так і однойменна поема І. Франка - унікальне явище не лише в українській, а й світовій літературі.
Оригінальність новел Стефаника полягає ще, як відзначив Іван Франко, у новому способі "бачення світу крізь призму чуття і серця не власного, авторського, а мальованих автором героїв". Стефаник живе інтересами своїх героїв, глибоко співчуває їм. "Всі нариси Стефаника, - підкреслювала Леся Українка, - пройняті тим животворним духом співчуття автора до своїх персонажів, який надає непереможної чарівності художнім творам і якого не може приховати навіть найоб'єктивніша форма".
Василь Сидорович Вацик (літературний псевдонім Земляк) залишив невелику спадщину: декілька повістей ("Рідна сторона", "Кам'яний брід", "Гнівний Стратіон". "Підполковник Шиманський") та роман "Лебедина зграя".
Ще сто п'ятдесят років тому світовий літературний процес можна було порівняти з рівнинною річкою або поважною статечною леді, що плине крізь сторіччя - наче йде сходинками палацу, ґречно вітаючись зі знайомими. Класицизм змінювався на сентименталізм, а той - на романтизм, це відбувалося в одній країні раніше, в іншій пізніше, деякі країни перескакували через сходинки, англійський романтизм був зовсім не схожий на німецького тезку, а вони разом - на російського, але процес був загальним.
Твір відомого українського письменника Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" багатопроблемний. І однією із найбільш важливих проблем, які порушує автор твору, є проблема добра і зла. Виходячи з позицій народної моралі, якої дотримувався, до речі, і письменник, якою керуємося і ми, добро завжди прекрасне, а зло - потворне, огидне, бридке, хто б його не вчинив. Народне прислів'я стверджує: зробив добро - не кайся, зробив зло - зла й сподівайся.
Прикро, що майже 30 років Україна не читала творів великого майстра, новатора української літератури В. Винниченка. Жорстокий час змусив талановитого митця залишити Україну, до останніх днів жити за кордоном. Але талант не може бути мовчазним. Працював, багато писав з надією, що минеться, настануть часи, коли його твори продовжать своє життя на рідній землі, серед тих, для кого творив і про кого розповідав у своїх романах, драматичних творах, оповідання. Мала проза В. Винниченка - це понад 100 оповідань. І в цьому жанрі новатор зумів майстерно поєднати українські та європейські традиції. Зокрема, в багатьох оповіданнях крім традиційних проблем, письменник розв'язує проблему жінки як особистості. Якщо у творах його попередників жінку було змальовано приниженою, переляканою, позбавленою права на самоповагу, то в оповіданнях Винниченка бачимо зовсім новий погляд на жінку: жінка і світ, жінка і мораль, краса як мірило цінності особи. Він примушує всіх по-новому подивитися на місце жінки в якісно оновленому суспільстві.
Прикро, що майже 30 років Україна не читала твори великого майстра, новатора української літератури В. Винниченка. Жорстокий час змусив талановитого митця залишити Україну, до останніх днів жити за кордоном. Але талант не може бути мовчазним. Працював, багато писав з надією, що минеться, настануть часи, коли його твори продовжать своє життя на рідній землі, серед тих, для кого творив і про кого розповідав у своїх романах, драматичних творах, оповіданнях. Мала проза В. Винниченко - це понад сто оповідань.
Народ живий, доки живе його історична пам'ять. Це незаперечна істина, яка примушувала не одне покоління українських письменників знову і знову повертатися до славних чи ганебних сторінок минувшини. Щоб з мовчазної згоди своїх байдужих дітей не стала Україна країною без минулого і майбутнього.
"Я думаю, що моя сила найбільша у драмі", — писав М. Старицький І. Франкові. Це й справді так. Його п'єси стали невмирущими. У всіх без винятку драматичних творах митця ми бачимо повноцінні людські характери, що діють у яскраво змальованих автором обставинах. До речі, саме у зовнішній обстановці дії, в побуті нерідко шукає митець додаткові художні переконливі нюанси для розкриття характерів дійових осіб, що надає персонажам п'єс історичної та національної визначеності, індивідуальності і, отже, робить твори життєвішими. Не стала виключенням і широковідома драма з життя інтелігенції "Талан" (1893).
Кілька поколінь читачів захоплено читали поезії Василя Симоненка, знали їх напам'ять, цитували принагідно, коли заходила розмова про болючі проблеми цілих поколінь. Рання смерть поета створила навколо нього справжній ореол мученика. Можна було навіть почути розмови про навмисне знищення його поетичного генія. Так це чи ні, кожен, мабуть, вирішуватиме для себе, але Симоненкове слово було настільки гостре, що, на мою думку, заважав він багатьом, протистоячи офіційній "радісній" поезії, оспівуванню "радянської дійсності".
