«Червоне та чорне». Ці стендалівські тони споконвіку прокладають сповнену мрій та розчарувань стежину нашого буття. Минають роки, засмучені, сумні, овіяні подихом часу обличчя заступають на місця безтурботних, схвильованих дотиком щастя дитячих лиць. Але шляхом турбот та радості, поразок та досягнень йдуть поруч із нами від миті народження до миті смерті два поводирі. Любов та журба.

Любов... Вона здавна хвилює душу і розум, пробуджує уяву, кличе на подвиги. За весь період історичного розвитку людини розгадані різні таємниці, підкорені майже всі можливі висоти. Але в наш час техніки та прагматизму нерозгаданою залишається таємниця душі, де священним вогнем горить почуття любові. Любов постає перед нами у різних іпостасях — безмежна любов матері до дитини, палке почуття до коханої жінки, одвічне почуття до своєї землі. Людська, справжня, чиста любов, що нагадує чарівну квітку.

Любов — це найглибше почуття людини. Вона народжується разом з людиною і вмирає разом з нею. Любов буває різною: любов до жінки, до матері, до Батьківщини, до дитини. Але в будь-якому випадку вона робить людину духовно багатою, наче дарує їй крила.

Любов робить нас гідними високого неба, а воно — ще більшою мірою — робить нас гідними любові. Тому люди, духовна глибина яких сягає за обрій, здатні відчути кохання в усій повноті. Дмитро Павличко належить саме до таких людей.

Любов. Це золота сторінка в житті кожної людини. Стільки ніжних і ласкавих слів придумали люди, щоб висловити свою палку любов до матері, нареченої, до рідного краю. Кохання — це внутрішній світ, який окриляє людину.

Дмитро Васильович Павличко... Український поет — лірик. Депутат Верховної Ради України. Дипломат. Він завітав до нас з дніпровської кручі, з тих місць, з яких видніється в блакитній далечі Лівобережжя.

Поет-трибун Дмитро Павличко завжди виступає як син свого народу, який не має права на самозаспокоєння, коли викорчовується саме коріння духовності нації, коли склалася критична економічна і мовна ситуація на Україні, майже зруйновані народнопісенні традиції. Це митець, який всього себе віддає на вівтар національного відродження нашої Батьківщини. Дмитра Павличка ми з повним правом називаємо совістю нашого народу.

За десятки століть історичного розвитку людство підкорило чимало висот у різних галузях життя. Та нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і неподоланне почуття любові. Служіння їй є вищим змістом людського існування, адже саме воно спричинило духовний злет всесвітньої цивілізації.

Кожен із нас чув, як таємничо шепотить трава, як сюрчать коники. Кожен чув, як ніжно співає вивільга, як кує зозуля. Саме про це вірші відомого українського поета Дмитра Павличка.

Багато творів поета Дмитра Павличка присвячено проблемам розвитку української національної культури, історії, мови. Він починав навчання в польській школі, де українська мова, рідна для Павличка, була заборонена. Гіркоту зневаженої гідності виллє поет пізніше у віршах: "За мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставати мені..." З дитинства у нього любовне, бережливе, трепетне ставлення до рідного слова. Захист і турбота про його розвиток стануть для поета справою обов'язку й честі.