Незбагненна сила поетичного слова. Ніжне і гнівно-обурливе, пристрасне і розчулене, воно обережно торкається найпотаємніших струн у наших серцях, викликаючи мелодії радості, смутку, любові, надії.
Спадщина І. Карпенка-Карого (Тобілевича) — 18 п'єс. Драматургічна творчість його — найбільше досягнення української класичної драматургії XIX ст. Творчо засвоївши досягнення своїх попередників — І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Островського, він створив жанр української соціальної комедії.
«Сто тисяч» — перша п'єса, написана І. Карпенком-Карим. Цей твір започаткував появу комедіографа-сатирика, який розвінчував сільських глитаїв, висміював їхню жадобу до збагачення.
Чим визначається цінність літературного твору? Мабуть, тими загальнолюдськими цінностями, які автор у досконалій художній формі показує читачеві і примушує його замислитися. А ще тим естетичним задоволенням, що одержує людина при спілкуванні зі Словом митця.
Коли Іван Карпенко-Карий писав комедію "Сто тисяч", він ставив за мету піддати сатирі ті негативні явища, які побутували у 80-90 роках XVIII століття. Сільські багатії всіляко намагалися примножити свої багатства. Часто гонитва за грошима ставала самоціллю, гроші витісняли з життя людини такі поняття, як честь і мораль. І тоді з'являлися такі постаті, як Герасим Никодимович Калитка - головний герой комедії "Сто тисяч".
Драматургія Карпенка-Карого розмаїта за тематикою, жанрами, образами... У багатогранних характерах він відобразив інтереси, прагнення різних соціальних слоїв українського суспільства: стяжателів землі, капіталу, земле-власників-мільйонерів і селян-бідняків.
Ім'я одного з найвидатніших українських прозаїків Уласа Самчука (1905—1987) стало відоме широкому читацькому загалові лише в останні кілька років. Причина такого тривалого замовчування — і в складних перипетіях життєвого шляху письменника, і в різкому неприйнятті ним радянської дійсності, і в ідейно-тематичному змісті його творів, що правдиво відтворюють трагічну історію українського народу, знищуваного сталінським режимом.
В оповіданні В. Винниченка "Федько — халамидник" зображено двох хлопців. Федька називали розбишакою і халамидником, а Толю —"дитиною ніжною, делікатною".
Друга половина XIX століття вибухнула сузір'ям жінок-митців. Часто письменниці використовували факти з власного життя у творах, показуючи образи "нових" жінок, їхній поступ нелегкими шляхами через рутинні форми життя, котрі так довго тримали представниць слабкої статі на відстані від культурно-громадських справ, внаслідок чого неможливо було розвинути природні здібності.
У статті "Дещо про ідею жіночого руху" О. Кобилянська зазначала: "Чим озброєна вона (жінка) до боротьби за існування, що зроблено для неї, щоб дати їй жити, як не перечить, не забороняє того природа: жити відповідно до своїх здібностей, своєї сили і своїх вимагань!.. їй лише одно не забороняється, в неї лише одна зброя в житті, а то: сльози, сльози, сльози!..". Проте у повісті " Земля " письменниця відходить від задекларованого, зображуючи два протилежних по своїй суті образи молодих жінок.
