"Зачарована Десна" — це автобіографічна кіноповість, у якій автор розповідає про своє дитинство і рідне село, в якому воно минуло. Це лише підтверджує те, що без минулого не може бути майбутнього, і твір є важливим не лише для самого Довженка, а й для нас. Письменник розповідає від свого імені, а точніше, від імені малого Сашка, тому всі події, що відбуваються, ми бачимо очима дитини. Але разом з тим у повісті присутні й думки дорослого Довженка: аналіз дитячих спогадів зрілим митцем.
Олександр Петрович Довженко — видатний український письменник,
публіцист, кінорежисер, громадський діяч. Твори його — це живлюща
криниця думок, знань, почуттів, барв, це своєрідний літопис історії
свого народу. У всіх Довженківських творах постійним акордом звучить
неповторна, задумлива і радісна краса мальовничих берегів Десни,
благородство і чесність трудівників землі, серед яких і минуло дитинство
майбутнього митця.
Геніальний кінорежисер Олександр Довженко вмів якось по-особливому, по-своєму бачити й відображати в мистецтві життєвий матеріал. Покладаючись лише на об'єктивність, у своїх творах письменник відображав правду життя. Мірою художньої творчості Довженка стали тепер уже крилаті слова: «Приберіть геть всі п'ятаки мідних правд. Залиште тільки чисте золото правди». Зображуючи мужність і страждання рідного народу, митець звертається до публіцистики, кінодокументалістики та художньої літератури.
"Війна стала великою, як життя, як смерть. Воює все людство. Ніби земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність. Війна стала життям людства. І тема війни, отже, на довгі роки буде основною темою мистецтва... Україна мусить родити "найсильніші твори про народ у війні..." - читаємо у Довженковому "Щоденнику", що став своє рідним документом доби, свідченням потворної природи тоталітаризму. І такий шедевр Олександр Довженко створив. Створив, вистраждав, виплекав. Усе пережите і передумане за перші роки війни оформилось у кіноповість "Україна і огні". Ємка, точна назва...
Кривава, попалена, розбита, порубана, знедолена, в загравах пожеж - такою була Україна в буремні роки війни. Страшне горе принесли німецькі зайди. Чотири роки чинили наругу над людьми ці негідники! У кіноповісті "Україна в огні" Довженко засуджує фашизм. Засуджую і я носіїв коричневої чуми. Вони викликають у мене ненависть і презирство.
Самобутній поет екрану і слова, Олександр Довженко залишив по собі велику творчу спадщину і добру пам'ять. Він був переконаним гуманістом, натхненним творцем краси в кінематографі, літературі та житті. Його бентежили солов'їні травневі світанки, чарували дівочі задушевні співи, зворушувало дитяче щебетливе пустування. І дратувало зло, тупе та безтямне, що спричиняло людські страждання, біль, сльози. Але талановитому митцю судилося пережити найбільше лихо — війну. Вона прийшла на українську землю і принесла розбрат і смерть.
Давно вже зарубцювались рани війни. Але в народі пам'ять про неї живе, не слабшає біль втрат. Вічні між століть ті, що загинули в боях, славні у віках живі, безсмертні солдати, всі, хто сміливо йшов у бій, відстоючи право на життя, свободу для майбутніх. Нам, нащадкам переможців над фашистською нечистю, все цікавіше відкривати правду про ті полум'яні роки, і ми звертаємось до мистецтва й літератури.
Війна... Це страшне для кожного з нас слово, адже воно означає кінець безхмарному небу, кінець рідній природі — кінець усьому. Кінець людському існуванню. Це дуже страшно, коли одного дня не прийде лист від батька з фронту, або колись не зможеш дочекатися любої матусі з магазину, де від продуктів залишилися хіба тільки назви. Ти відчуватимеш себе у пастці, з якої немає виходу. Мабуть, щось подібне відчував і Олександр Довженко, коли писав свою кіноповість "Україна в огні".
