Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. у придніпрянському селі Солошиному на Полтавщині. 1941 р., закінчивши школу, майбутній письменник пішов добровольцем на фронт: став курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, був двічі поранений. Після другого поранення 1942 р. потрапив у полон і до лютого 1945 р. поневірявся по нацистських концтаборах. Після звільнення працював у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. 1946 р. П. Загребельний вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету, після закінчення якого з 1951 року працював на журналістській роботі (обласні газети, журнал «Вітчизна»). Помітною для українського літературного процесу став період, коли П. Загребельний у 1961—1963 роках був головним редактором газети «Літературна Україна», де він уславився підтримкою молодих поетів-шістдесятників. У 1979—1986 рр. очолював Спілку письменників України, був головою комітету по Державних преміях ім. Т. Г. Шевченка, обирався депутатом Верховних Рад СРСР та України. У 90-ті рр. XX ст. письменник відійшов від активного громадсько-політичного життя, водночас, незважаючи на вік, плідно працюючи на сучасній літературній ниві.

Для того щоб зрозуміти поета, Й. В. Гете радив поїхати на його Батьківщину, адже тільки рідна земля дає сили і наснаги справжньому таланту. Перші дитячі роки Тичини пройшли в селі Піски на мальовничій Чернігівщині. У родині було дев'ятеро дітей, та невеликі статки не засмучували сім'ю.

Літопис... Літописець... Літописання... Вслухаймося, як звучать ці слова. Про що нам розповідають? Вони самі підказують, що йдеться про опис різних подій протягом "літ" — років. Дійшли до нас ці слова з давніх часів Київської Русі. Історики пов'язують виникнення літописання на території України-Русі з прийняттям християнства і появою слов'янської абетки, яку створили просвітителі Кирило та Мефодій. Літописи розповідають про те, що відбувалося на київських землях у той чи інший час. Деякі з них записані також зі слів очевидців давніх подій. Наприклад, вважається, що літописні згадки про переможні походи київського князя Олега на греків, записані ченцем Нестором-літописцем за народними переказами. Адже в часи правління самого Олега літописання ще не існувало.

Під час війни радянські люди потрапляли на Захід різними шляхами і з різних причин. Серед них багато було військовополонених, яких тримали в таборах смерті, остарбайтерів, яких примусово вивозили на роботу; втікачів з Радянського Союзу, яких режим переслідував за їхні погляди і переконання.

Панас Мирний - суворий літописець епохи. (Основоположник українського соціально-психологічного роману і повісті. У творах письменника глибоко відображене життя і боротьба українського народу проти несправедливого суспільного ладу.)

Постать Панаса Мирного захоплює духовною силою і цільністю, непохитністю і постійністю в своїх переконаннях. Його творчість — ціла епоха в історії української літератури. Під його пером проза здійснила перехід від «селянської оповіді» до романів із соціально-психологічним осердям.

З великої часової відстані ми бачимо, що без постаті Панаса Мирного, його літературного внеску не можна навіть у найкоротшому викладі розкрити історію української літератури. Він назавжди став одним із корифеїв, основоположником українського соціально-психологічного роману й повісті.

Панас Якович Рудченко (літературний псевдонім — Панас Мирний) народився 1 травня 1849 р. у м. Миргороді на Полтавщині в сім'ї чиновника. Навчався в Миргородському та Гадяцькому повітовому училищах. Не маючи можливостей продовжувати систематичне навчання, наполегливо займався самоосвітою. Служив у повітових канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода. 1871 р. оселився в Полтаві, де провів решту життя. Працював у казначействі та казенній палаті, після 1917 р. — у губфінвідділі. Помер Панас Мирний 28 січня 1920 р., похований у Полтаві.

Серед активних борців за майбутнє України, за утвердження нашої мови, культури в кінці першої половини - другої половини XIX століття були Тарас Шевченко та Пантелеймон Куліш. Доля цих людей різна, а об'єднує їх одне - любов до України, до її співучої мови, бажання бачити її вільною серед інших країн.

Серед активних борців за майбутнє України, за утвердження нашої мови, культури в кінці першої половини — другої половини XIX століття були Тарас Шевченко та Пантелеймон Куліш. Доля цих людей різна, а об'єднує їх одне — любов до України, до її співучої мови, бажання бачити її вільною серед інших країн.