Мені припала до душі головна героїня Маруся. Її автор дуже яскраво, з симпатією змалював у своєму творі. Ось як описав КвіткаОснов'яненко ЇЇ портрет: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки, неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані...» Цей портрет можна порівняти з портретом пісенним:
Легендарна полтавчанка Маруся Чурай залишила помітний слід у пісенній спадщині української культури. На жаль, сьогодні на Полтавщині вже нічого не нагадує про життя і творчість великої поетеси. Немає вже знаменитої Марусиної криниці, оспіваної у піснях: "Ішов милий горонькою, Мила — під горою. Зацвів милий роженькою, Мила — калиною". Не відає ніхто і про могилу Марусі Чурай. А от пісні її, мабуть, житимуть вічно. Бо вони — голос самої України, як і сама поетеса.
Творчість Ліни Костенко разом з творами Дмитра Павличка освітила дорогу в літературу цілій когорті молодих талантів, які відтоді прибрали наймення "шістдесятників". Її поетична зоря не згасає й ніколи не згасне на літературному обрії, бо це талант дужий і яскравий. Пречудова лірика Ліни Костенко полонить душу, примушує хвилюватися, мріяти, любити. Добротою, високим пафосом, теплотою милосердя, клопотами про людину віє від кожного її рядка. І поряд із цими поезіями — історико-філософський, соціально-психологічний роман у віршах "Маруся Чурай", який справедливо назвала критика енциклопедією духовного життя українського народу в XVII столітті.
Документи залишають нам нечисленні відомості про історичні події, у документах — літописах та архівах — ми знаходимо насамперед відомості про життя героїчних осіб і майже нічого — про життя звичайних людей. Гідні багатолітньої пам'яті люди залишаються в легендах та фольклорі.
Матері в художній літературі присвячено багато задушевних, вдячних поетичних рядків. Недаремно називають і змелю матінкою, і Батьківщину. Їх, на думку В. Симоненка, не можна вибирати:
Кожному з нас дорогу в цей світ дала найдорожча людина. Хто щодня проводжає нас до школи, зігріваючи нашу путь ласкавим поглядом? Хто переживає за наші успіхи й поразки більше, ніж за свої? Хто любить нас не за досягнення й результати, а за те, що ми є?
Пресвята Діва Марія — особлива постать у всесвітній історії людства і в свідомості багатьох поколінь. У духовній історії України Марія Богородиця відіграла посутню роль. Вона, очевидно під впливом католицької Польщі, досі вважається покровителькою України. Створено безліч ікон із зображенням Марії Богородиці, до яких у своїх молитвах про захист і допомогу звертаються віруючі. Діву Марію вважають символом невинності, чистоти і материнства.
Якщо читати поезії Шевченка одна за одною, стежачи за тим, які образи він бачив і втілював усе життя, звертає на себе увагу трагічна обумовленість образу матері. Де б не згадував поет про свою матір, де б не з'являлася "селянська мадонна" дитиною, скрізь — ніжність і любов поєднані з болем та жалем.
Новела Гр. Тютюнника "Зав'язь" розкриває перед нами дивовижний світ зародження кохання. Початок цього найпрекраснішого почуття людини порівнюється із чудом зав'язі на рослинах під час весняного пробудження. І тому ми серцем погоджуємося із символічною назвою твору, бо перше кохання, його початок і є тією "зав'яззю", про яку йдеться у весняній картині природи: "Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленуваті крапельки: то зав'язь".
