В історії української літератури Степану Васильченку відведено одне з почесних місць. Виходець з народу, письменник кінця XIX - початку XX століття Васильченко вважав за свій громадянський обов'язок боротися художнім словом за глибоку любов до людини-трудівника.
Тодось Осьмачка заявив про себе як поет-символіст у бурхливу пору розвитку української літератури початку XX ст. «З усієї групи поетів, причетних до символізму, чи не найцікавіший либонь наймолодший з них Тодосій Осьмачка» (С. Єфремов). Особливо яскраво засвідчили це перші збірки поезій Осьмачки «Круча», «Скитські вогні», «Клекіт». Проте його поетичну творчість не можна назвати класичною, оскільки коріння її сягає усної народної творчості, творів Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Миколи Гоголя.
Прозова спадщина Ю. Федьковича налічує понад 60 повістей, новел, оповідань. За тематикою і проблематикою ці твори дуже різноманітні. Велика частина прозової творчості присвячена темі кохання. Тема кохання зображується Ю. Федьковичем у його власній, тільки йому притаманній манері: ми спостерігаємо, як розвиваються стосунки закоханих, простежуємо велику кількість сюжетних перегуків із народною творчістю, із баладами та легендами, які тоді ще малий Юрко чув від своєї матері та сестри, від односельців.
Повість "Вогник далеко в степу" — це художньо відтворена сторінка життя самого автора, пам'ять його серця. Цією повістю Григір Тютюнник щиро віддав своїм одноліткам моральний борг.
Спадщина Григорія Сковороди дуже різноманітна. Він залишив своїм нащадкам, тобто і нам в тому числі, прекрасні ліричні вірші та романси, філософські трактати, глибину змісту яких не досліджено вповні й досі, афоризми, які не втрачають і ніколи не втратять своєї актуальності... Усі ці твори мають надзвичайну художню і змістову цінність, та не менш мені подобаються байки Григорія Сковороди.
Найвидатніша постать у культурному і літературному житті України XVIII ст. - Г. Сковорода. Як поет і байкар, він привертав увагу освічених кіл до простолюду, звеличував уселюдські цінності села, утверджував пріоритет етики в повсякденному житті, повчав шанувати особистість за її духовними, моральними якостями, а не за соціальним і майновим становищем, уславлював людину розумну, наголошував на визначальній ролі досвіду в людському житті, переконував, що найнадійнішим джерелом добробуту людини є її праця, "чесне ремесло", пропагував ідею "сродної праці".
У соціально-психологічному романі братів Рудченків "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" накреслено новий підхід до розв'язання одвічної проблеми жіночої долі. Автори показали, що й пореформені часи мало що змінили в становищі жінки. Навіть юридично вільна людина не отримала в світі несправедливості й гноблення можливостей для досягнення особистого щастя.
Немає більшого на світі горя, коли батьки втрачають своїх дорослих дітей. Іноді нагла смерть наздоганяє людину, що стає страшною трагедією для всіх оточуючих, у першу чергу, матері й батька. Проте не меншого болю завдають батькам катастрофічні помилки дітей, які призводять до руйнації особистості, перекручення й зневажання всіх людських моральних принципів. Із циклу поезій Анни Ахматової ми знаємо, як важко було матері взимку стояти в черзі, щоб побачити засудженого сина або передати йому подарунок. Це було важко, але зігрівала надія, що все це випадковість, що засуджений він неправильно, дуже швидко вийде з-за ґрат. Що відчувала мати Чіпки Варениченка, коли її син став на злочинний шлях, неможливо навіть уявити. Син-злочинець, син-вбивця — це страшний хрест для ніжного материнського серця.
Стус народився 6 січня 1938 р. на Вінниччині с. Рахнівка Гайсинсь кого району. Дитинство і юність на Донбасі. Після закінчення філологічного факультету Донецького (тоді ще Сталінського) педінституту вчителював, відбув армію, працював у газеті. 1959 р. в "Літературній газеті" було надруковано добірку його поезій з напутнім словом Андрія Малишка. 1963 р. вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР у Києві. З'являються перші журнальні публікації віршів, критичні нариси про творчість молодих поетів у журналі "Дніпро", зокрема "На поетичному турнірі" (1964), "Най будем щирі" (1965).
У моїх руках оповідання О. Довженка "Воля до життя". Це невелике оповідання сколихнуло мою душу. Воно зовсім змінило мої погляди на людей. Я гадала, що жити легко і весело, і тільки тепер зрозуміла, як помилялась. Коли читала оповідання, я, сама того не помічаючи, порівнювала себе з Іваном Карналюком. Далеко мені до нього. Та не тільки мені. Якесь невеличке горе — і вже сльози, згорблені плечі, похилена голова. А треба жити і боротися так, щоб ніщо не могло тебе зігнути, як не зігнуло горе героя оповідання.
