«З віку передано — передамо у віки» (Борис Олійник).
Я виросла в мальовничому селі на Полтавщині. Багата, майже не покалічена людиною природа, незлостиві й здебільшого мудрі односельці, святкові дійства на Різдво, Великдень, Івана-Купала, обжинки, спільна пісня (ледь не всього дружного села, та ще й гостей) — ось ті головні складники життя, які допомогли мені долучитися до скарбниці нашого народу.
У подальшому додалися поїздки на Харківщину, де обеліск увічнив подвиг прадідуся-фронтовика, батькові спогади про чергу на нічні читання «гарячої» поезії шістдесятників, сімейні відвідини театру, численні відкриття яскравих постатей в українській історії, науці, культурі. Так органічно складалося моє розуміння, що рідна земля, мова, пісня, сімейна й календарна обрядовість — це не тільки надбання минулого, а й життєва необхідність сьогодення.
Але щоб усе це зміцнилося й передалося, збагачене, у майбутнє, варто врахувати й інший набуток. Маю на увазі ментальні риси нашого народу.
Я переконана, що громадянам нашої держави слід щонайперше розвивати такі одвічні риси національної вдачі українців, як шляхетність і працьовитість. Хочу нагадати: століттями діти нашого краю докладали зусиль до його захисту, зміцнення, оновлення. І рідна земля відгукувалася, народжуючи не тільки достаток, а й людей красивих, сильних, талановитих, здатних примножувати Добро (як чудово це показав Олександр Довженко в повісті «Зачарована Десна»!).
Нині ж ми часто байдикуємо, ремствуючи на долю, очікуємо допомоги іззовні у вирішенні власних проблем або ж витрачаємо надаремне сили у киванні один на одного, у заздрощах, постійних чварах. Я переконана: як тільки ми всі (незалежно від посад, професій, регіональних особливостей тощо) ошляхетнимо свої стосунки і об'єднаємось у наполегливій праці задля Вітчизни, так одразу помітно зросте наш статок, приємнішим стане спілкування, більше розкриється духовна краса, вивільняться можливості для інтелектуального й творчого злету. І все, що маємо, заграє новими барвами, доповниться суттєвими рисами.
