Влада землі над героями повісті О. Кобиляисьиої "Земля".
Дійсно, земля завжди мала якусь магічну владу над людьми. Вона була і годувальницею, і щастям, і горем. Це один із головних образів повісті О. Кобилянської "Земля". Усі персонажі перебувають під владою землі, але кожен ставиться до неї по-різному. У центрі повісті — родина Івоніки Федорчука. Ціною виснажливої праці, власного здоров'я, пропащої молодості чоловік і дружина здобули землю. Вони прив'язані до неї, як дитина до матері, бо хто не має землі, той нічого не має.
Найкрасивіше любить землю їхній старший син Михайло. Він — чудова лю¬дина, вмів працювати і працював з радістю. Сміючись, виходив із дому, смію¬чись, повертався. Його покликання — земля, яка приносить йому справжнє за¬доволення.
А ось Сава — молодший син Івоніки — до землі ставиться зовсім по-іншому. Він її не любить, але ж розуміє, що це є засіб для існування. Сава живе в селі і бачить, що без землі людина нічого не варта, а з землею вона має силу, викли¬кає пошану селян. Сава відчував, що батьки віддадуть перевагу Михайлові, тому й убиває його. Та земля не зробила його щасливим, Сава втратив спокій, "його душа, мов без ладу стала..."
Рахіра теж прагне землі Федорчуків, вона постійно присутня в її зажерливих думках і життєвих планах. Убити Михайла — це була ідея Рахіри, вона виростила її своїми хитрощами в Савиному серці. Кохання цих двох людей було якесь дивне і нездорове. Це була, мабуть, пристрасть, яка забирала у Сави силу волі, а в Рахі¬ри — здоровий глузд.
Наймичка Анна — чи не єдиний персонаж повісті, в якої з землею відсутні будь-які взаємозв'язки. Вона жодної миті не пов'язала своє кохання з Михайлом із думкою про набуття землі. Жінка повністю відірвана від неї, бо земля не має над нею влади. З любов'ю ставиться письменниця до подружжя Анни і Петра. І хоча вони вже мали землю, та не стали її рабами, і сина свого віддали навчатися в міс¬то, бо розуміли, що людина може прожити і без землі, аби руки були роботящі.
Проблема землі не вирішена й досі, безумовно, вона повинна мати справж¬нього господаря. І сутність людського буття полягає в тому, щоб стати справжньою людиною. Треба залишити в пам'яті своїх нащадків добру згадку про себе. Бо земля для українського народу завжди була не тільки матір'ю-годувальницею, а й матір'ю-вихователькою — опорою духу.
