Василь Стус належить до плеяди письменників, які у своїй творчості відстоювали демократичні традиції, твори яких сповнені любові до України. В. Стуса хвилювали проблеми тривоги за знелюднення людини, за долю української історії і культури. Поет боровся за національне відродження, за державність, за оновлення суспільства і за це був заарештований і засуджений, але самозречено і відважно відстоював свої ідеали.
Вірш В. Стуса «Сто років, як сконала Січ» — це поезія, яка нагадує нам, українцям, ким і чому була зруйнована Запорозька Січ. Автор твердо переконаний, що з глибин народу виростають справжні патріоти, адже ще Петро І заслав у Сибір українців, які боролись за визволення своєї батьківщини з-під російського самодержавства:
Сто років, як сконала Січ. Сибір. І соловецькі келії... Сто років мучених надій, і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані... Самодержавство, зруйнувавши Запорозьку Січ, вважало, що цим зломило волелюбний дух українського козацтва, підкорило наш народ. Але хоч і слабкі демократичні сили України, гнів до визискувачів наростав, мужнів:
Та виростають з личаків, із шаровар, курної хати раби, зростають до синів своєї України-матері.
І хоч Україна, за висловом поета, ще «роздерта на шматки», однак дух волі ніхто знищити не зміг. Поет переконаний, що:
і не скарать тебе душителям сибірами і соловками.
Любов до свого народу, до України, до історичного минулого домінує в поезії В. Стуса — цього незламного борця за нашу духовність, за відродження національної самобутності.
