Коли я казала своєму батькові про те, що хочу купити нові брюки або туфлі, він звичайно зітхав: «Добре, я дам тобі грошей». І тоді кілька тижнів підряд він працював у вихідні. Я завжди сприймала це як щось цілком нормальне. «Він же мій батько, він повинен забезпечити мене. А коли-небудь і я буду працювати, щоб забезпечити батькову старість. Але це буде колись, згодом...» — думала я. Можливо, я б ще довго так вважала, якби одного разу мені не довелося їхати на дачну ділянку з мамою — тато був дуже зайнятий на роботі. До цього я жодного разу в житті не саджала картоплю. І, як зрозуміла згодом, жодного разу по-справжньому не працювала. Коли, повернувшись через два дні до міста, ми з мамою на негнучких ногах увійшли до квартири, тато метушився на кухні. «Повернулися! — зрадів він. — А я вам обід приготував». Я подумала тоді: «І коли він усе встигає?» Через кілька днів біль у спині минув, руки й ноги вільно згиналися й розгиналися. Про мій перший «трудовий» день залишилися лише спогади. Як, виявляється, важко дістаються моєму батькові гроші, котрі я витрачаю на всякі дрібнички, на модні речі або на солодощі. Я зрозуміла, що будь-яка робота, фізична або розумова, нелегка. Зрозуміла, що справжня праця — це повна самовіддача своїй справі. І дотепер дивуюся жінкам, що устигають виховувати дітей, порядкувати у домі, стежити за собою і заробляти при цьому гроші. Дивуюся чоловікам, котрі, як і мій батько, повернувшись втомленими з роботи, допомагають своїм дружинам по господарству. Звідкіля у всіх цих людей сила, енергія? Я гублюся в здогадках. Знаю тільки, що вони вміють працювати по-справжньому. Напевно, багатьом важко. Але вони не скаржаться. Праця складає значну частину їхнього життя.
