Яке місто мені хотілося б побудувати (твір-розповідь).
Коли я була дитиною, то часто уявляла собі, що живу в місті, де всі будинки побудовані з плиток шоколаду, паркани — з печива, а замість води в річці — лимонад. У моєму місті не треба було ходити до дитячого садка і рано лягати спати. По телевізору там показували б тільки мультфільми. Я «населяла» це місто казковими персонажами. Це було моє ідеальне місто. Якщо мені було смутно або страшно, я «йшла» туди. Я виросла, і незабаром це місто зникло. А так хотілося іноді помріяти, забути про проблеми, не думати про погане! Лимонадна річка, у якій хлюпаються рибки-карамельки, мене більше не приваблювала. І я стала думати про нове місто. Яким воно буде? Що в ньому головне? Будинки, площі, проспекти? Ні, напевно, люди. І місто будуватиметься навколо них і для них. Я зводитиму місто повільно, по цеглинці, у ньому всім мешканцям буде добре. Ранок звичайної міської людини починається з того, що вона поспішає на роботу або навчання і часто спізнюється з простої причини — переповнені тролейбуси й автобуси проїжджають мимо, не зупиняючись. У моєму місті транспорт працює без перебоїв навіть у години пік. У магазинах — завжди низькі ціни, свіжі продукти і відсутність черг. У моєму місті немає непролазного бруду, асфальт прокладений там, де потрібно. Увечері загоряються на вулицях усі ліхтарі і немає розбитих лампочок у під'їздах будинків. На стінах будинків не вішають табличок «Обережно, обвал плитки!», тому що плитка ніде не обвалюється. У побудованому мною місті є ще багато гарного: там рідко хворіють люди, майже не трапляється аварій. Але найголовніше — це гарний настрій мешканців, яким не наступають на ноги в напхом напханому транспорті, вони ходять чистими і світлими вулицями, не бояться заходити до незнайомого під'їзду.
