Я полюбляю гуляти лісом. Там так затишно, прекрасно. А скільки несподіванок зустрічає тебе на кожному кроці!
Одного разу я помітила між гілками дерева руденьку красуню-білочку. Вона не хотіла спускатися нижче, боялася людини.
Спостерігаючи за твариною, я милувалася її руденьким хутром, кінчики якого були значно світлішими. Пухнастий хвостик був темнішого кольору, а на кінчику його хутро було білим, наче хто вмочив у сметану. Гострі вушка із китичками кумедно здригалися від кожного різкого руху білочки. А маленькі оченята, наче дві горошинки, з довірою дивилися на мене.
Руденька (так я назвала білочку) швидко звикла до моєї присутності. Обережно спустилася на землю і похапцем взяла з моїх рук горішки. Обхопивши їх лапками, хутенько почала із задоволенням їсти.
Коли є час, я поспішаю до лісу, до своєї доброї знайомої білочки.
