Відображення почуття кохання у творах українських письменників.
Мабуть, немає письменників, які б не писали про кохання. Пояснити це дуже просто — багато важить кохання в житті людини. Дійсно, це почуття, як жодне інше, прагне висловлення і тому найчастіше спонукає до самовираження, надихає на творчість.
Як на мене, то здебільшого у творах української літератури про кохання розповідається дуже правдиво. Можливо, тому, що основу сюжету цих творів становить саме життя.
Пригадую уроки української літератури, прочитані в школі класичні твори, і перед очима постають персонажі улюблених книг, автори поетичних і прозових творів, які не оминали теми кохання. Бо його, мабуть, оминути неможливо.
Згадую безсмертного Тараса Шевченка, його романтичні балади «Тополя», «Катерина»... Згадую і такі пісенні, такі прекрасні, хоч і трагічні, почуття Івана й Марічки, Соломії та Остапа з творів Михайла Коцюбинського («Тіні забутих предків», «Дорогою ціною»), і велику любов Марусі Чурай, що «чолом сягала неба» (Ліна Костенко, «Маруся Чурай»), і світле кохання Лукаша і Мавки (Леся Українка, «Лісова пісня»)... І багато-багато інших.
Ось книжки геніального Івана Франка. Серед його творів любовна лірика посідає далеко не останнє місце. Та й у прозі Франка тема кохання є важливою. Прозові твори, наприклад, повість «Захар Беркут», які читаються на одному подиху, потім хочеться перечитувати ще не один раз. У цьому історичному творі є все — любов і ненависть, героїзм і зрада, мудрість і недолугість. Усе, як у житті.
У тухольських горах боярин Тугар Вовк улаштував лови на велику звірину. Разом із батьком приїхала на лови й донька Тугара Вовка — Мирослава, краса й жіноча ніжність якої йшли в парі зі сміливістю й відвагою. Під час ловів із Мирославою познайомився Максим Беркут, син старого провідника тухольської громади. І тут серед небезпек зародилося їхнє велике й палке кохання. Максим урятував життя Мирославі, на яку кинулася ведмедиця. Він просив у Тугара руки Мирослави, але гордий боярин не хотів віддати своєї улюблениці «за смерда». Іван Франко проводить своїх героїв через тяжкі випробування, Максим і Мирослава готові навіть на самопожертву заради свободи рідної землі. Але їхня любов перемагає все — розлуку, полон, ненависть Тугара Вовка, підступність ворогів тощо.
Якось улітку мені до рук потрапила новела Франка «Сойчине крило»... Головний персонаж цього геніального твору — прототип самого Івана Франка. Мої ровесники і я обговорювали сюжет цього твору безліч разів: і на уроках, і за кавою, і в інтернет-чаті. Одірватися хоча б на хвилину від пристрасної розповіді автора неможливо. І віриш кожному його слову. Аж раптом помічаєш — це вже твої руки, а не героя новели, тремтять, розкриваючи дивного листа з минулого, листа із сойчиним крилом; це вже твоє серце калатає в грудях («Чого ти, дурне серце? Що тобі? Невже ти не оплакало, не похоронило її?»); це вже ти читаєш неможливий підпис: «Твоя Сойка»...
А ось на моїй поличці ще книжки — Михайла Коцюбинського.
«Дорогою ціною». Тридцяті роки XIX сторіччя... Красуню Соломію видають заміж за нелюба, а Остапа, єдине кохання Соломії, віддають у солдати. Убитий горем хлопець тікає за Дунай, сподіваючись знайти там щастя та волю. До нього приєднується й Соломія. Та не судилося їм ані щастя, ані долі: рятуючи Остапа, відважна Соломія гине... Отакою «дорогою ціною» дісталася воля Остапові. Уже старим дідом він чи не щодня згадує про кохану Соломію: «Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею...» Отака історія кохання — трагічна і, безперечно, правдива.
А в напрочуд романтичній повісті «Тіні забутих предків» живуть собі серед незаймано прекрасної природи Карпат діти двох ворогуючих родів — Іван та Марічка. І так сталося, що палко покохали вони одне одного. Це дуже поетичні, ніжні натури. І Марічку, й Івана неможливо уявити поза світом гір, лісів, річок. Цей світ для них зрозумілий і близький. Діти відчували природу, сприймали її як живу істоту, навіть чули її подих. Іван вигравав чудові мелодії, а Марічка «складала співаночки, ніби підслухавши, про що дзюрчить річка і шумить ліс». Слова пісень і музика спліталися воєдино, народжуючи прекрасне почуття. І раптом — біда: така чудова, романтична історія кохання переривається смертю Марічки. Але в серці Івана кохана живе й далі, сповнюючи його то радістю, то смутком. Утративши Марічку, Іван втрачає й сенс свого життя, він ніяк не може оговтатися і нарешті помирає. Мабуть, таке кохання буває лише раз у житті, та й то не в усіх. Повість увінчує картина поховання Івана. Плакали трембіти, сумували люди. Але смерть не може перемогти життя. І «Тіні забутих предків» Михайло Коцюбинський завершує усе ж таки гімном життю — безмежному й прекрасному, як гори...
Особливе місце на поличці моєї пам'яті посідають поетичні твори. Я вважаю, що українська інтимна лірика — найбагатша, найспівучіша, найщиріша. І найправдивіша — поети здебільшого передають чудовою мовою свої емоції, які «матеріалізуються» (тут це книжне слово доречне) і линуть до інших людей, «заряджають» їх (хай буде цей фізичний термін!) тим духовним станом, який пережив поет. Тому, на мою думку, спілкування з поезією збагачує духовний світ людини, урізноманітнює його і — неодмінно — додає йому шляхетності. «Зів'яле листя» Івана Франка; «Стояла я і слухала весну», «Лісова пісня» Лесі Українки; «О, панно Інно», «Коли в твої очі дивлюся» П. Тичини; «На білу гречку впали роси» М. Рильського; «Так ніхто не кохав», «Білі акації будуть цвісти» В. Сосюри; «Є в коханні і будні, і свята» В. Симоненка; «Маруся Чурай», «Світлий сонет» Ліни Костенко — усі ці твори так чи інакше сповнені великим почуттям — безумовно реальним, іноді світлим, іноді болючим, коли взаємним, а коли й нерозділеним.
Перелік імен поетів і назв віршів можна продовжувати нескінченно довго. Алея спинюся. Спинюся на імені геніальної Ліни Костенко, нашої сучасниці. Тема кохання наскрізна в її творчості, її інтимна поезія — це класика української любовної лірики. Її поезії своєрідні, красиві своєю викінченістю, мистецьким виконанням. Кожен вірш Ліни Костенко, кожна її фраза вражають.
Любов для поетеси — почуття світле. Недарма поезія, у якій ідеться про закоханість сімнадцятирічної дівчини, названа «Світлим сонетом». Цей вірш настільки правдивий, що мені здається, що Ліна Костенко просто піддивилася за моєю подругою, а втім, ні — за мною! Це такими самими словами, тільки в прозі, мама втішала мене, утираючи наші сльози — мої та її... Пройшов якийсь час, і я вже починаю розуміти — це тільки перший досвід, це не трагедія, а ніби урок на майбутнє. Я стала багатшою: тепер у мене будуть власні спогади. А Ліні й мамі я вірю — буде і в мене ще кохання. Розділене. Щасливе.
Добре, що Ліна Костенко так назвала вірш — «Світлий сонет». Але чому саме так? Насправді це знає лише вона. Ми ж можемо лише припустити, що сонет — це дуже витончена форма поезії, як витончене власне і саме кохання. А світлий він, тобто сонет, — бо про юність, мабуть, найщасливішу пору життя. Отож «...Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. / Вона ридає, але все як слід».
Про правдивість поезії Ліни Василівни Костенко свідчить те, що вірші поетеси люблять люди різного віку (приміром, моя бабуся, мама та багато її знайомих; чоловіки, між іншим, також не цураються!) Кожна жінка ніби впізнає себе. Хоча б у цьому:
Спини мене отямся і отям Така любов буває раз в ніколи Вона ж промчить над зламаним життям За нею будуть бігти видноколи Вона ж порве нам спокій до струни Вона ж слова поспалює вустами Спини ж мене спини і схамени Ще поки можу думати — востаннє Ще поки можу але вже не можу Настала черга й на мою зорю Чи біля тебе душу відморожу Чи біля тебе полум'ям згорю.
Лірична героїня і Він закохалися один в одного. Вона боїться кохання, боїться несамовитих емоцій, тому й благає зупинитись. Він, як і належить чоловікові, сильніший за неї.
Ліна Костенко — поет геніальний. їй дано глибоко почувати й точно розуміти, що таке любов, тому вона не терпить приниження цього почуття. Одна з героїнь історичного роману «Маруся Чурай» не витримала й сказала: «Любов — це, люди, діло неосудне. По всі віки. Вовік віков. Амінь». Неосудне, навіть потьмарене зрадою, неосудне, бо — невмируще, як пам'ять про найвищий злет душі, «зоряний час». Це велике почуття запалило в серці Марусі Чурай нетлінний вогонь творчості. Вона увічнила своє трагічне кохання в піснях. І тепер вони мандрують від покоління до покоління, не підвладні ані старінню, ані смерті...
Ось такі, далеко неповні, мої міркування щодо правдивості опису почуття кохання у творах української літератури... Книги на моїй полиці ніби оживають, просяться до рук, промовляють: «Власне вся українська література — це цілковите свідчення того, яке важливе місце посідає Кохання в житті людей».
