«...Вічна мудрість простої людини в паляниці звичайній живе».
За всіх часів і в усіх народів було найбільшою святістю, коли лежав на столі хліб. Його присутність зігрівала людей, гуртувала у єдину спілку, продовжувала родовід. Хліб надихав поетів і мислителів, сприяв появі пісень і дум:
Ти, вседержителю в небі, на морі і суші, — Хлібе єдиний для всіх поколінь і світів, День мій грядущий, день проминулий і сущий Благослови. І освяти. І освіти. (Б. Олійник. «Хлібові»)
Все починається з землі, яка приносить хліборобам стільки тривог, радості і щастя, а тому у народі завжди до хліба ставились як до святині, берегли і цінували, адже, копи зникав хліб, завжди приходило лихо:
Мій хлібе рідний. Був ти на ціні В важкі літа, у бідні трудодні, В скупім пайку, у фронтовій траншеї. Залий весь край від щедрості своєї. (А. Малишко.. «Щедрість»)
«Хліб — то багатство, достаток, сіль — то гостинність і щирість, а честь — то людська гідність, за яку предки наші стояли, навіть не маючи шматка хліба ані дрібка солі. І нам, спадкоємцям, заповідали стояти на тому» (Д. Прилюк).
Чільне місце займає образ хліба в творчості українських поетів. Хліб як найцінніший скарб на землі постає із однойменного вірша Дмитра Павличка. Це образ-символ достатку і добробуту народу. Ніколи не забути людині смак того хліба, що випікала мати, тому такою щирістю і любов'ю пронизані рядки вірша, в яких поет говорить:
Нема такого хліба на землі, Як той, що моя мати випікала...
У «Сонеті подільської весни» Дмитро Павличко пише:
Цей хліб, що світить на моїм столі. Поборює мою печаль і втому.
У сонеті «Тракторист» герой, невтомний трудівник і водночас романтик, який уві сні мріє про ракетоплан, впевнюється, що «в зерні пшениці більше дива, аніж в зорі». Незабутній і ліричний герой сонета «Зерно». Він сподівається відродитися в пшеничному зерні, вічно йти рідним полем, несучи в серці сонце й доброту. Не може залишити байдужою і поезія Д. Павличка «Пахне хлібом земля», де є такі рядки:
Пахне хлібом маля, Що любов його народила. Пахне хлібом земля, Що дала мені сонце й крила.
Почесний труд хлібороба возвеличує в своїй поезії «Етюд про хліб» Іван Драч. В основі вірша — художнє звеличення простої на перший погляд роботи — випікання хліба:
Яйце розіб'є, білком помаже, На дерев'яну лопату — та в піч, І тріскотітиме іскрами сажа — Мініатюрна зоряна ніч.
Ми здогадуємося: мати випікає хліб, вона священнодійствує, На столі з'являється хліб-сонце:
В підсохлому тісті кленова лопата. Вийме з черепі, де пікся в теплі, — І зачарується білена хата З сонця пахучого на столі.
Про це таїнство випікання хліба, в якому проглядається вся душа нашого народу, працелюбного, із високою духовністю, чутливого, просто і витончено написано В. Скуратівським:
«Ледь-ледь збиралось на досвіт, і мати, вмившись, зодягали чисту сорочку, підв'язувалися карунковим, вишитим у хрестик, фартухом і вилазили на лежанку. Крізь просоння чув їх лагідну провідку: «Ну ось і зійшов святець, аж віко підпер!» Невдовзі досвіткове помешкання освітлювалося живими зайчиками — нараз спалахували сухі дрівцята, потріскуючи голосними пострілами, і, коли полум'я лизало своїм язиком челюсті, піч гоготіла. Доки варилося снідання, мати місила тісто. Було то вельми цікаве видовисько. Неньчині обіруччя раз по раз занурювалися в діжу, од чого ослінчик аж двигтів. Тісто вимішувалося, крутішало; коли, нарешті, воно ставало в'язким, як гума, і вже важко було працювати руками, мати призупиняли роботу. «Вставайте, хлопці, — наказували нам, — поїсте і розходьтеся, бо буду хліб викачувати».
Поснідавши, батько йшов на роботу, а я, підсукавши холоші, біг на кінець городу, щоб наламати широких капустяних листків. За цей час в оселі вже стояв паркий дух. На ліжкові, засланому простирадлом, а поверх ще й рушником, пузатилося кілька кругленьких паляничок. Мати була вся в роботі — легкими помахами рук вони витягували опецьок тіста, вмокали у воду руки щоб воно не прилипало, й, перекидуючи з одної долоні в другу, формували круглу, наче сонце, хлібину. Злегка поплескавши верхівку, ненька клали паляницю на рушник. Робили вони це так вправно, що я навіть не встигав вволю надивитися.
Доки мати викачували останню, найменшу, що призначалася мені, паляничку, я біг за лопатою і, винісши, приставляв її до припечі. Розіславши капустяний листок поверх ясеневого язика лопати, вони змащували його олією або притрушували борошном й усаджували хлібину. Біле тісто паляниці нараз обдувало гарячим духом печі» (В. Скуратівський. «Хліб на столі»).
З давніх-давен батьки традиційно привчали дітей берегти хліб. Ще з молоком матері усвідомлювались високі пошанівні форми бережливого ставлення до хліба. Паляниця, за добрим українським звичаєм, мала неодмінно лежати на столі. Ніхто, навіть діти, не осмілювалися покласти її догори. Хліб був мірилом життя, визначальником людських статків, повсякденної культури. Будь-яке свято чи обряд не обходилися без паляниці. Народжувалася дитина — йшли з хлібом, виряджали сина в далеку дорогу — мати ув'язувала в рушник житній окраєць, справляли весілля чи будували хату — неодмінно приходили з короваєм:
З хлібом у нас зустрічають гостей, Хліб на весіллях цвіте в короваї. І кращих немає на світі вістей. Ніж — хліб уродився у рідному краї. (П. Воронько)
Ставлення до хліба є мірилом людськості, істинності, праведності. Та дуже часто істинне буває беззахисним. А в світі, на жаль, поряд із добром існує зло. І тим більш жахливо, коли воно являється нам в образі «маминого сина», одягнутого «на джинсовий мотив». Саме до нього звертається Борис Олійник у своєму вірші «В оборону хліба»:
Юначе мій, мамин сину, Зодягнений на джинсовий мотив, — Я аж завмер, коли ти… півхлібини «В дев'ятку» натреновано гатив! Солоним потом заливає спину... Футбол, як бачиш, — не солодка гра! Перепочинь. Та поговорим, сину. Бо є про що. І — вже давно пора. Я просто, не домішуючи меду, Скажу: коли ти замахнувсь ривком Ударить хліб, твоя весела кеда Мені під серце влучила носком. Ти вдарив так, що потемніло в оці, І по державні крайні рубежі У всіх, що пухли в сорок шостім році Від маху похолонуло в душі. І у батьків, які на полі ратнім Ділили хліб, мов долю у бою, Відкрилися старі солдатські рани І заболіли в смерті на краю. І в матерів, коли ти через луки Котив хлібину, як футбольний м'яч, Так застогнали, затужили руки. Немов по них ти потоптавсь навскач. Ми всі із хліба виростали, сину. Із праці себто — чуда із чудес, — Яка нас охрестила на Людину, Піднявшись з чотирьох до піднебесь. Нас кликав хліб на добре, чесне діло До братнього трудящого коша. Ми в нім шануємо не тільки тіло, У нім народна світиться душа. І я тобі сказати чесно мушу: Ти можеш лущить м'яч, немов горох. Але коли вже замахнувсь на душу, — Дивись, щоб не спіткнувсь на чотирьох!
Усі ми — нащадки хліборобів від діда-прадіда. Споконвіку, так само, як до хліба, з великою пошаною ставилися до тих, хто створював його. У Київській Русі пекарі користувалися особливою повагою. Хлібників завжди величали шанобливо, повними іменами. Тож віддаймо й ми шану тим, хто зростив, виколосив і розмолов у семи млинцях борошно, рукам, котрі дарують нам духмяні схожі на сонце паляниці. І нехай завжди в хаті нашій буде хліб — наша совість, символ миру і добра:
Образу хліба вклонімося. Сиріч — людині. Високочолому сіятелю землі. Істинно, люди: живемо не хлібом єдиним. Істинно так… коли маємо хліб на столі. (Б. Олійник. «Хлібові»)
