Я не знаю чому, але вірші Бориса Олійника, які він присвятив своїй мамі, вражають мене до глибини душі. Мабуть, тому що вони присвячені найближчій і найріднішій у світі людині, яка любить нас самовіддано до кінця життя, до кого ми йдемо як у найскрутнішу хвилину, так і в радісну.
Синівською любов'ю проникнута збірка поезій «Сива ластівка». Образ Матері — символічний, і разом з тим він реальний. Це те, що підтримує людину та робить її доброю:
Мати наша — сива горлиця. Все до її серденька горнеться: Золота бджола — намистиною, Небо — празниковою хустиною...
Зворушливо звучить здавна призвичаєне звертання на «ви» до батьків: «Та що ж ви надумали, мамо...» Біль і туга звучать у тих поезіях, де син усвідомлює, що прощання з мамою, яка завершила своє земне життя, неминуче, але саме ця неминучість і завдає найбільшого болю:
Вона посміхнулась, красива і сива, як доля, Махнула рукою — злетіли увись рушник ...і стала замисленим полем на ділу планету, на всі покоління й віки.
Борис Олійник не намагається показати матір як щось більше, ніж просто мама, яка любить і чекає свого сина. Це наш оберіг — мати, яка в очікуванні свого сина. Мати — яка охороняє душу своєї дитини від поганого впливу, додає сили й мудрості у прийнятті рішень чи зваженості вчинків. Мати — вічна любов і вічна туга.
