Для мене Лермонтов — це перш за все, ще з малих років, "Белеет парус одинокий". Може, тому, що рядки вірша пролунали на морському узбережжі мовби звуковим фоном до маленької білої краплини, яка миготіла на синьому обрії, загадкова й чарівна, у вранішньому тумані? А може, завдяки тому, що в перші мої шкільні роки накотилась, мов друга хвиля, катаєвська повість із такою ж назвою, пройнята таким самим неповторним волелюбним духом?
Мабуть, ці рядки я знала напам'ять завжди. А значить, знала про Лермонтова, що
...Он, мятежный, просит бури, Как будто в бурях есть покой.
Це вже потім, у школі, познайомлюсь з коротким яскравим життям поета. Це потім спаде на думку, що поет і його герой дуже схожі. Докази прийдуть потім. Спо чатку — тільки знання, аксіома, вогник вічного полум'я. Його відблиски-спалахи — майже у кожному рядку:
Мне нужно действовать. Я каждый день Бессмертным сделать бы желал как тень Великого героя. И понять Я не могу, что значит отдыхать. Всегда кипит и зреет что-нибудь В моем уме.
Від юнацького кредо — до зрілої, заповітної мрії, до поеми "Мцирі". З перших же рядків — описів природи мовби оживають перед тобою кавказькі пейзажі Лермонтова:
Я видел горные хребта, Причудливые, как мечты, Когда в час утренней зари Курилися, как алтари, Их выси в небе голубом, И облачко за облачком, Покинув тайный свой ночлег, К востоку направляло бег — Как будто белый караван Залетных птиц из дальних стран!
Здавалося б, рай на землі — це місто вічної краси та спокою, турботи ченців та духовної висоти молитви. Здавалося б, навіщо шукати щось інше, незнане? Але звучить останньою сповіддю, спробою пояснити свою втечу:
Я знал одной лишь думы власть, Одну — но пламенную страсть: Она, как червь, во мне жила, Изгрызла душу и сожгла. Она мечты мои звала От келий душных и молитв В тот чудный мир тревог и битв, Где в тучах прячутся скалы, Где люди вольны, как орлы.
Юнак, не бачивши іншого життя, біжить не заради звичайних пошуків цікавого: "узнать, прекрасна ли земля". Його душу бентежить інше, складніше питання:
Узнать, для воли иль тюрьмы На этот свет родимся мы.
Вражає сміливість Мцирі, наче проявляється те, що було закладено в людину при народженні. Наодинці із страшенною грозою, на самотинні у горах, уночі, він радіє із стихій:
О, я как брат Обняться с бурей был бы рад! Глазами тучи я следил, Рукою молнии ловил...
Після "дружбы краткой, но живой, / Меж бурным сердцем и грозой", після розуміння стихій і прийняття ними до свого середовища ніщо не може спинити юнака на шляху до рідної землі. Зустрівши могутнього барса, беззбройний, він доводить — і передусім, самому собі,
Что быть бы мог в краю отцов Не из последних удальцов.
Здавалося б, немає таких перешкод, що не міг би здолати герой Лермонтова. Крім тієї єдиної, що закладена в ньому самому: вирослий і вихований не на батьківщині, не за її законами і традиціями, Мцирі раптом розуміє, що завжди буде чужий. І він перестає боротися, бо як же боротися із самим собою? Зникає мета життя, залишається лише незадоволеність долею і самотність.
Пам'ятаєте інші лермонтовські рядки:
На севере диком стоит одиноко На голой вершине сосна... ...Одиноко Он стоит, задумался глубоко И тихонько плачет он в пустыне... ...Дубовый листок оторвался от ветки родимой.
Здавалося б, глухий кут, кінець.
Але за що я поважаю героїв Лермонтова і особливо Мцирі? Вони не погоджуються з поразкою, вони, навіть вмираючи, продовжують чинити, хоч пасивний, опір. Втративши останню надію, Мцирі не повертається до монастиря, до єдиних людей, що цікавилися ним, турбувалися про нього.
"Так я найден и поднят был", — ні краплини волі, власної свідомості не чути в цих словах, бо дух його, палкий, волелюбний, досі живе в милій серцю країні, де цінують мужність і відданість, де височать над бурями й грозами гори, де люди у випробуваннях вищі й міцніші за бурі й грози і ладні помірятися з ними силами.
