Древні греки завжди були вірні собі та своїм ідеалам. Не був винятком із цього правила й видатний трагік доби розквіту афінської драматургії, молодший сучасник Есхіла (і постійний суперник у драматичних змаганнях) — Софокл. Один із його творів сам Арістотель у своїй «Поетиці» називає взірцем класичної трагедії. Власне, кожний витвір драматичного мистецтва, який виходив з-під пера (чи краще сказати — стилосу) Софокла, можна удостоїти таких слів, і це визнання буде найменшим, що варто зробити.
Однією з його семи трагедій, які повністю зберіглися до наших днів, є «Антігона». У ній ідеться про дівчину, доньку царя Едипа й сестру двох нещасних братів, які вбили один одного в кривавому двобої (детальніше про це можна прочитати в іншій трагедії Софокла, «Цар Едип», адже саме її логічним продовженням є «Антігона»). І якщо Етеокла цар Креонт ховає з усіма почестями, то над Полініком, який був зрадником власної Батьківщини та підняв меч на її громадян, заборонив проводити поховальні обряди під страхом жорстокої смерті (а згідно з повір'ями еллінів, це значило, що душа мертвого буде вічно блукати та ніколи не знайде притулку й дороги до Аїду). Однак Антігона, сестра померлого, переступає через заборону й проводить необхідні ритуали заради того, щоб Полінік мав змогу потрапити до царства тіней.
Цей твір втілює собою основні принципи побудови трагедій — наявні яскраві перипитії (перехід того, що відбувається, у дещо протилежне) і «впізнання», яке слідує за ними. Але не цим «Антігона» завоювала своє визнання. За допомогою сюжету, який Софокл запозичив із фіванського міфологічного циклу, видатний драматург піднімає та яскраво ілюструє декілька проблем, найголовнішою з яких є протиставлення законів людей законам богів, тобто фактично в суперечність вступають писані державні закони із законами, хоч і неписаними, але тими, які диктують нам наші серце й совість.
Недивним є те, що, незважаючи на два з половиною тисячоліття, які пройшли від часів Софокла, це полемічне питання, напружено обговорюване в ту епоху, актуальне й досі, адже люди, принаймні механізми, які керують людськими серцями, не змінились. Дійсно, «дивних багато в світі див, найдивніше з них — людина». Саме такими словами починається стасим перший — найвідоміша частина «Антігони». У ній автор віддає данину людині, як сильному й хороброму випробувачу, винахіднику, працівнику, який подолав препони, що ставила природа на людському шляху, носію «..мислей як вітер швидких», «хто сам майбутню путь ясно зрить». Але в антистрофі великий трагік, використовуючи протиставлення, говорить про те, що часто витвори рук людських несуть більше горя, чим добра. І, застерігаючи, закликає бути тим:
Хто в шані мав клятви міць, Батьків закон, гнів богів, Той — преславний.
І тут же засуджує того, «хто посмів на кривдну путь серцем стать — щастя не знайти йому».
Ілюстрація вічних риторичних питань, якими переймаються серця людей, тих дилем, які змушують нас робити вибір, після якого вороття назад не буде — адже «жереб кинуто»; обговорення вустами героїв тих полемічних моментів, які були типовими для тогочасної епохи; паралельне уславлення розуму й міці людини (як цього буде не вистачати епосі середньовіччя!), ну і просто ювелірна майстерність композиції твору, викладу, мови персонажів, талант митця, яким насичений кожен рядок, — на все це багата трагедія «Антігона».
Закінчуючи свій власний виклад, приведу наостанок слова самого Софокла, які є, певною мірою, заповітними наступним поколінням, тобто саме нам:
Запорукою щастя лиш мудрість одна Може стати, й нікому не вільно богів Зневажати.
