У 80-ті роки XІX століття Бернард Шоу починає боротися за новий театр, який у ті роки переживав кризу. Шоу свідомо відмовляється від принципів "добре зробленої" драми і широко користується парадоксом як одним із визначальних мистецьких прийомів.
I. Античний міф — основа п'єси Б. Шоу "Пігмаліон". (1913 р. побачила світ п'єса Б. Шоу "Пігмаліон". Автор назвав її "романом на п'ять актів" і присвятив відомій актрисі Кемпбелл — першій виконавиці ролі Елізи Дулітл. В основу п'єси покладено античний міф про скульптора Пігмаліона. Він зневажав жінок, а на перше місце у житті ставив мистецтво. Якось він вирізьбив із слонової кістки статую морської богині Галатеї.
"Заради мистецтва як такого я не написав би жодного рядка", - так висловив своє ставлення до творчості Джордж Бернард Шоу. Тим паче, що драматургом він став майже випадково, під впливом зустрічі й бесіди з відомим на той час театральним критиком Вільямом Арчером. Метр зацікавився молодою людиною, яка водночас вивчала "Капітал" К. Маркса і партитуру опери Вагнера. Зійшлися на тому, що сучасних п'єс нема і треба власноруч виправляти становище. І Шоу написав 56 драматичних творів, різних за жанром.
П'єса "Пігмаліон" - це красива історія, в основі якої - міф про Пігмаліона. Головні герої цієї п'єси - це професор англійської фонетики Генрі Хіггінс та знавець індійських діалектів полковник Пікерінг. Вони дуже різні за характером і зовнішністю.
Бернард Шоу — відомий англо - ірландський драматург, який написав свою п'єсу (точніше — «роман у п'яти діях») майже століття тому. Але твір настільки легко сприймається, що не відчуваєш цієї
"Ми відповідальні за тих, кого приручили", — з першого погляду здається, що це твердження є цілком справедливим та незаперечним. Особливо, коли ми говоримо про свійських тварин. Згадаємо нещодавню "моду" на собак агресивних бійцових порід, не призначених для домашнього утримання.
Комедія Б. Шоу "Пігмаліон" є однією з найпопулярніших у світі п'єс. Це "сентиментальний роман" з парадоксальною подачею матеріалу, починаючи від назви і закінчуючи вирішенням мовних, соціальних та особистісних проблем. Усе в п'єсі парадоксальне, полемічно загострене. Сюжет п'єси є іронічною, інколи пародійною "модернізацією" давньогрецького міфу про Пігмаліона та Галатею. Замість мармурової статуї перед нами — бідна неосвічена дівчина Еліза Дуліттл, яка торгує квітами.
Відомий в усьому світі англійський драматург Бернард Шоу прожив ціле століття, мабуть, і тому, що вмів дивитися на світ і бачити в ньому парадокси, які позбавили його від нерозв'язних завдань. Він іронізував і тішився над умінням людей нічого не розуміти з того, що у них відбувається під самим носом. Я читав його примітки до "Учня диявола" і "Пігмаліона", в яких він відверто і говорить, що стосунки героїв і героїнь — зовсім не традиційне кохання, що закінчиться або весіллям, або героїчним зреченням в ім'я обов'язку.
П'єса "Пігмаліон" є зразком драми-дискусії, головний конфлікт якої полягає в і ому, чи може людина втручатися в долю іншої людини, навіть тоді, коли робить вона це з кращих міркувань. Чи має вона, ця людина, моральне право визначати для іншої норми й правила поведінки, абсолютно не дотримуючись їх сама? Чи правомірно це?
