Ми, українці, — дивна нація. Не приймаємо своїх героїв, коли вони живі, і проливаємо гіркі сльози, коли їх уже немає поряд з нами.
Олександр Довженко був визнаний у всьому світі, а в рідній країні не мав можливості творити у повну силу, повинен був оглядатися на думку далеких від мистецтва людей і тільки у своєму щоденнику розкривався повністю..
Дійсність життя була багатшою і страшнішою за всяку уяву. «Книги і кінофільми про нашу правду, про наш народ повинні були тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу», — писав у щоденнику в 1942 році письменник. Але він бачив, що там, далеко від фронтів, у тихих кабінетах створюється нова література, в якій виголошується тільки патетика війни, і будь-який бюрократ від літератури зможе сказати, що без його участі перемоги не було б. Довженко вірить у те, що там, на війні, у страшних боях гартуються сильні характери, сильні душі, і вони колись вийдуть на трибуни, щоб відкрито і чесно розповісти про страждання народу, про його мужність і героїзм. Він геніально передчуває появу Олеся Гончара, Михайла Стельмаха та багатьох інших письменників.
У роки воєнних лихоліть Олександр Довженко роздумує над долею свого народу. Запис 12/VII—1942 року свідчить, що задовго до звільнення України від фашистів Олександр Петрович передбачає долю простих людей, які часто не по своїй волі залишалися на окупованій землі. Він не хоче бачити, як каратимуть за це тих, кого не вбили фашисти, «...за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу». І знову передчуття не обмануло його. Ті, що залишились живими, повною мірою відчули на собі і тиск влади, і ненависть прокурорів та слідчих, які не полягли в боях, бо відсиджувалися в тилу, шліфували свою «зброю», відточену ще в тридцять сьомому році.
У грудні 1943 року, перебуваючи в Москві, Олександр Довженко робить запис, в якому перераховує, що втратив Київ за його пам'яті. Двадцятий вік помстився древньому місту за його красу і довершеність, за його любов і повагу до історії, залишивши неушкодженими монументальні, але убогі, претензійні й брутальні споруди офіційних установ, універмагу, вокзалу.
6 листопада 1945 року Олександр Довженко робить запис, у якому намагається підрахувати, скільки своїх синів і дочок втратила Велика Удовиця — Україна «...убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання» у XX столітті. Втрати ці величезні. «О дике поле Європи!» — з розпачем лунають слова письменника.
До чого, до кого звертатися зраненій душі у час, коли на очах міняється світ, а на 1/6 земної суші, що називається Радянський Союз, зло продовжує свою ходу? І погляд Довженка піднімається до неба, до Бога. Людина, яка не молилася тридцять років, сприймає Бога як ідею добра, справедливості, духовності, що робить людей людьми. І знову пророчо звучать його слова: «В майбутньому люде прийдуть до нього».
Перечитуючи рядки «Щоденника», я думаю про те, що було б із Довженком, його близькими, аби цей документ потрапив до рук тих слідчих і прокурорів, які безжально перетворили на табірний пил цвіт нації. Скоріше за все, не врятували б його ні всесвітнє визнання, ні талант, ні знайомство з партійною елітою. На щастя, цього не сталося, і зараз ми можемо читати його книги, дивитися його фільми, знайомитися з рядками «Щоденника», що став документом епохи.
