"Всесвіт наш - це дивна казна" (за творами П. Тичини)
Вже у першій збірці поезій "Сонячні кларнети" (1918 р.) П. Тичина показав себе як поет-лірик, поет-романтик, закоханий у природу і навколишній світ. Його вірші — це твори талановитого поета, людини, яка любить і розуміє музику, відчу¬ває красу природи. Маючи ще й художній хист, П. Тичина своїм пером, наче пензлем, малює поетичні картини природи. Так у віршах "Хор лісових дзвіночків", "А я у гай ходила" та інших як на полотні постає краса рідної природи. В кожному рядку його віршів відчувається щира радість, світлий настрій.
З часом вірші поета стають ще яскравішими:
Я йду, іду — Зворушений. Когось все жду — Співаючи. Співаючи-кохаючи, Під тихий шепіт трав голублячий.
У цьому вірші все пронизане світлом, радістю, повнотою життя. Герой сприй¬має навколишній світ як подарунок природи — шум гаїв, хмаринки в небі, гу¬діння дзвону, шепіт трав. А як бачить поет захід сонця у вірші «Гаї шумлять»! Призахідне сонце над річкою — це наче розколотий навпіл сонячний диск. Одна частина диска в небі, інша спочиває на тихій поверхні води. Сонячним золотом, музикою здається поетові і нам, читачам, чудова природа.
Мов золото — поколото, Горить-тремтить ріка, Як музика.
Поет не просто закоханий в рідну природу. Він завжди готовий захищати її красу, її благотворний, її цілющий вплив на душу людини. Звертаючись до невідомого співрозмовника, герой П. Тичини стверджує: якщо ти не змінився, по-справжньому не закохався в життя, ти не бував у наших краях, не бачив справжньої краси:
Не бував ти у наших краях, Бо відтіль не таким би вернувся! Давно немає серед нас П. Тичини, але залишилася в спадок нащадкам задушевна музика його високої поезії:
Всесвіт наш — це дивна казка. Це одна з фантазій Божих, А людина — сон найкращий З-поміж снів його пригожих.
