"Все не те, коли нема любові..." (інтимна лірика Д. Павличка).
Тема любові є насправді вічною темою, що ніколи не покине ні літератури, ні мистецтва взагалі. Чому так? Бо люди закохуються, і це почуття перевертає їхні душі, оновлює їх, очищує, окриляє. Звісно, поети, люди творчі, чуйні та відкриті, не можуть оминути цієї такої високої і такої земної теми...
Інтимна лірика Дмитра Павличка надзвичайно схвилювала мене: від його віршів розходяться чисті гарячі промені справжнього почуття, вони ніби проникають у душі читачів. Декілька віршів мені сподобались найбільше. Наприклад, поезія "Я бачив тебе сьогодні":
Я бачив тебе сьогодні Між дівчатками з п'ятого класу. Ти така ж, як вони: Тонесенька стебелина, Навколо якої скакалка Гуде, як пропелер. Я бачив тебе сьогодні Між невістами молодими. Ти така ж, як вони: ......................................... Я бачив тебе сьогодні Між бабусями сивоокими. Ти така ж, як вони: Прозорий щільник із медом, Навколо якого літають Спогади, наче бджоли.
Цей вірш викликав у мене справжнє захоплення! Яка чистота, яка простота: жодної "звивистої фрази", жодних складних фальшивих образів, а досягнуто такої глибини, такої щирості. І кожен читач у поезіях Павличка пізнає власне почуття, власну історію, може, тому такими близькими та зрозумілими видаються нам твори цього поета. Після прочитання інтимної лірики Д. Павличка я сміливо зможу сказати своїй коханій: "Я бачив тебе сьогодні у віршах Дмитра Павличка..." Напевне, в цьому і полягає справжній поетичний талант — сказати просто і щиро, але так, щоб читач побачив і своє життя за цими словами. Написати легкий для сприйняття, світлий текст, але так, щоб подих перехоплювало!
Рідко трапляються такі вірші про любов, від яких і справді перехоплює подих, але вірші Дмитра Павличка видалися мені саме такими. "Моя любове, ти — як Бог...", — каже поет в одному зі своїх творів. Цей мотив, мотив замилування коханою, проходить крізь всю поетичну творчість Д. Павличка. Мені імпонує його ставлення до жінки та до почуття кохання як до чогось сакрального, святого, вічного. Вірш "Я прилітав до тебе" поет закінчує так: "...бо коротка весна, а ти безконечна, як всесвіт". Мені здається, тут виявляється не лише поетичний талант, а й талант людський: вміння побачити у близькій людині всю невичерпність душі, всю глибину та незвідність людського почуття, самої суті людини.
Любов у віршах поета постає єдиним джерелом життєвої наснаги, що дає сили жити, боротися, працювати. "Все не те, коли нема любові", — зізнається митець.
У автобіографії Дмитро Павличко скаже так: "Мені дорікають, що моя лірика надто земна. Справедливий докір. Я, повірте, живу на землі, маю всі вади гарячої божественної глини, з якої творець зліпив людину, але моя любов, хоч натикалася вона на гострі предмети, була і є ранимою, не відчувала і не відчуває наближення смерті. Переповнена життям, вона втішається розкошами грішного суходолу і тужливо дивиться в небеса". Я вважаю, таке почуття, яке висловив (ні, не висловив — намалював, засвітив, розплескав) у своїх віршах Д. Павличко, насправді має не відчувати смерті, бо воно безсмертне. Так само безсмертні і вірші митця — такі прості, світлі, хвилюючі...
Кажуть, уся світова література побудована всього на двох темах — темі любові і темі смерті... Хіба усе наше життя не побудоване так само лише на цих двох темах?
