Поезія - держава неозора "Поет - людина крилата" / Платон /
Поезія - це голос душі людської. Немає в житті людини нічого, що вона обминула б своєю увагою. Її символічна географія не має меж. Ось село Шевченкове, все в мареві вишневих садків і верб, овіяне тихесеньким вітерцем - а десь поруч вже горить пожежа народного повстання, і великий Кобзар закликає співвітчизників до бою. Ось місто Франка. Каменяр будить заснулих ударами молота і гуркотом розбитого каміння, але звучить і мелодія про кохання "Зів'ялого листя". А ось то в полум'ї бурхливого 1905-го року, то в цвіті яблуні постає поетичне місто Коцюбинського. Досвітні вогні палають над містом Лесі Українки, де головними проспектами виявляються Мужність і Віра, але їх перетинають алеї Ніжності, Любові та Натхнення. Постає, наче залите світломузикою, місто тичини, чарує солов'їним співом і акварельними барвами місто Сосюри, дивиться на зірки місто Симоненка, химерною архітектурою вражає місто Драча, дивує своєю непохитні стю місто Стуса. А скільки їх ще, великих і малих, відомих і ще невідкритих міст і сіл держави Поезії! І, мабуть, ніхто з живих не міряє шляхи свої, не відвідавши жодного разу цю прекрасну країну. Навіть ті, хто проголошує: Геть жбурніть симфонії та мрії, Як ганчірку кидають за тин! Хто мотор полагодити вміє, Вартий більше, ніж знавець картин. (М. Рильський, "Діалог") Адже поезія здатна знаходити відгук в душах інших, хвилювати або стискати кулаки, готуючись до бою. Звісно, кожен сприймає її по-своєму, бо ми й самі всі різні. Як у реальній країні чи рідному місті кожен з нас має свій улюблений куточок, куди хочеться повертатися знову і знову, так і в державі поезії ми, зазвичай, маємо місця, близькі саме до нашої душі, найважливіші для нас теми, поетів, що ніби стали нашими друзями або навіть учителями. Поезія - це не тільки вірші, як дехто помилково вважає, це спосіб світосприйняття. Коли людина не байдужа, коли вона знімає капелюха, щоб привітатися на чужині зі знайомими квітами, як це зробив Коцюбинський, вона вже - поет. Коли просто бажає поділитися радістю кохання, або замріяно дивиться на зорі - це теж поет. Але поезія - це і бунтівне слово Шевченка, і молот Каменяра. Вона - криця, а не лише ніжність, вона - зброя, а не лише звук чарівної арфи. Поет - не жрець, що курить фіміам Чи творить в тишині нічній молитву, Поет - борець, що кличе військо в битву І першим йде в запеклу битву сам. (А. Малишко) Поезія - це велике диво, створене людиною, що допомагає їй і часом навіть рятує. Так, Леся Українка, втративши кохану людину, за одну ніч написала "Одержиму", і казала потім у одному з листів: "Коли б не написала, збожеволіла б". Глухосліпоніма дівчина Ольга скороходова виливає свої почуття у віршах, і поезія дає їй можливість повірити у власні сили, повірити в себе. Володимир Забаштанський внаслідок нещасного випадку втратив зір і руки, поезія стала його "вузькоколійкою" (так він назвав одну зі своїх книг) - дорогою повернення до життя і до людей. Та не лише в екстремальних ситуаціях поетичні рядки пишуться кров'ю серця. Ну, що б, здавалося, слова? Слова та голос - більш нічого, А серце б'ється, ожива, Як їх почує... - пише Тарас Шевченко. Такі особливі слова, що йдуть від серця присвячують і Вітчізні, й коханим, усьому, що здатне зачепити душу. І не чують їх хіба що ті, у кого, за влучним висловом Ліни Костенко, "душа ще з дерева не злізла". А справжні люди чують поетичну красу навіть крізь сторіччя - така вже особлива ця країна, держава Поезія. Хочеться жити в її чарівному світі, любити красу, робити добро та примножувати духовне багатство свого народу, протиставляти Поезію брутальній меркантильності. Хай живе завжди і міцніє ця неозора держава - Поезія!
