Я люблю поезію. І завжди з великим задоволенням читаю вірші. Тому, прочитавши вірші Василя Андрійовича Симоненка, я назавжди залишилася прихильником його таланту. Поезія Симоненка — ніжна, зворушлива, тонка. Вона самобутня, незвичайна, пристрасна. Читаючи її, завжди відкриваєш для себе щось нове, цікаве, потрібне. Мені дуже подобаються його вірші про кохання. Це зовсім не нова тема в літературі. І, здавалося б, що хто ще може краще сказати про неї, ніж зробили це Пушкін, Тютчев, Фет, Шекспір, Рильський чи Сосюра. Вічна тема. Але В. Симоненко, не конкуруючи з ними, не змагаючись, зумів створити такі прекрасні, зворушливі вірші про кохання, які будуть хвилювати не одне покоління читачів.
Особливо сподобався мені його вірш «Вона прийшла». Вірш про перше велике, несміливе кохання, що проникає в душу людини, в її зачарований світ. Поет був ще зовсім молодою людиною, і, звичайно, ж пережив це велике почуття.
Воно прийшло — це перше кохання зовсім несподівано, хоч ліричний герой вірша вже давно створив образ коханої у себе в мріях. Милий, ніжний, чарівний, але далекий від чогось конкретного, реального. Кохана з'являлася хлопцеві тільки у романтичних маревах якоюсь незвичайною, неземною красунею, що полонила все єство юнака. «Вона до мене випливла з туману моїх юнацьких, несміливих снів».
Почуття любові всесильні, вони здатні оновити людину, піднести її на крилах мрій, зробити кращою, благороднішою, чутливішою. Вона — кохана. Отже, незвичайна, найкраща і найпривабливіша.
Вона прийшла, заквітчана і мила, І руки лагідно до мене простягла.
