Оповідання «Максим Гримач» входить до збірки «Народні оповідання», поява якої в 1857 році стала важливим етапом розвитку української літератури. Не дарма Т. Шевченко назвав письменницю «зоренькою святою», «силою молодою», «донею», «обличителем жестоких людей неситих». В оповіданнях збірки талановито змальовано правдиві хвилюючі картини життя народу за умов кріпацтва. Усі твори відзначаються простотою сюжету й надзвичайною майстерністю зображення.
В оповіданні «Максим Гримач» виклад ведеться від першої особи, це ніби розповідь людини, яка особисто знала персонажів. Такий прийом використовується в усіх творах «Народних оповідань». Зазвичай, ця особа — жінка, яка пригадує події, співчуває героям. Мова оповідача проста, народна, насичена порівняннями, повторами. Такий виклад надає зображуваному ліричного забарвлення, робить розповідь інтимною. Портрети героїв змальовані лаконічно, переважно у формі традиційних для народної творчості словесних образних означень, емоційних окликів і запитань. Так, наприклад, Катря — «дівчина доросла, а хороша та пишна, як королівна», а Семен — «уродливий парубок, хисткий, як очеретина, смілий, як сокіл». Старий Тримач постає як «повновидий, чорнобровий, чорноусий; а веселий, а жартовливий!»
Притаманними народній творчості є прикметникові означення, що використовуються в творі: «синій Дніпро, «зелений барвінок», «ніч темна-темна». Природа співзвучна з настроями й переживаннями героїв. Коли закохані були разом, «як любились із Семеном, місяць зійде — він і пливе до неї». Коли ж Катря, тяжко переживаючи загибель коханого, іде до Дніпра, «на самому березі верба — аж геть попустила віти на воду». Картини природи підсилюють драматизм ситуації, трагічність долі нещасної дівчини, емоційно впливають на читача. Це оповідання певним чином наближається до народної поезії, у якій образи природи зазвичай виступають не у вигляді розгорнутої картини, а у формі виразних, лаконічних, влучних порівнянь.
Бажання старого Гримача мати зятя вільного, не наймита, «щоб сам собі паном був, нікому не кланявсь — от якого!» примушує закоханих чекати, поки Семен стане вільним козаком, спроможним утримувати родину, мати власне господарство. Вирушаючи з іншими козаками в путь, він обіцяє Катрі, що, як «зацвіте перша вишня у твоєму садочку, закує сива зозуля — я припливу до тебе, припливу не наймитом — вільним козаком, Катре!» Однак не судилося дівчині дочекатися свого Семена. Під час шторму хлопець гине, так і не одружившись із коханою. Спересердя, не в силах стриматися, Катря вигукує: «Тепер уже вільний козак мій жених, тату! вільного собі зятя дождали!»
Символічним є те, що згорьована дівчина плете віночок із червоного та білого маку, адже в народній поезії цвіт маку пов'язаний з ідеєю молодості й краси, а також зі сном і смертю, про що свідчать фразеологізми української мови «як маків цвіт» — красива, гарна, «сісти маком» — загинути. Часто в українському фольклорі квіти маку означають пролиту кров.
Убравшись немов до шлюбу, Катря йде на берег Дніпра, де колись зустрічалася з коханим, і кидається в річку. В оповіданні немає маніфестації авторської думки, прямого засудження соціальних явищ тогочасної дійсності, однак зрозуміло, що саме вимушена розлука, викликана справедливим бажанням стати вільною людиною, не наймитом, стає на заваді шлюбу, а зрештою, і призводить до трагічної загибелі парубка.
Оповідання «Максим Гримач» є оригінальним художнім твором, викладеним у формі живої розповіді, що свідчить про глибоке й всебічне знання авторкою життя, звичаїв, традицій українського народу.
