Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Я вважаю, що саме ці слова можна сказати і про велику поетесу України Ліну Костенко. Так, вона наша і пісня, і душа, і щирість, і суддя, і захисник.
Вона — поетеса, яка живе і думає, радіє і сумує разом з нами, виносить свій вирок і намагається щиро допомогти. А чим вона може допомогти? Своїм словом, безкомпромісним, щирим, чутливим; словом, яке відкриває зовсім інший світ, де на першому місці стоять Лише добро, любов, милосердя і щирий патріотизм.
Ліна Костенко пережила страшні роки війни. їй, як і кожній дитині, хотілося гратися, але її дитинство було "вбито на війні". Дівчинка рано стала дорослою, рано почала задумуватися над життям, над його швидкоплинністю. Тому і з'являються вірші, які беруть за серце:
Душа в словах — як море в перископі, І спомин той — як відсвіт на чолі... Мій перший вірш написаний в окопі. Він друкувався просто на землі.
Світ Ліни Костенко — світ, сповнений любові до навколишнього, до усього того, чого так іноді бракує нам, — культури, мистецтва, зелених, незабруднених полів та лісів, теплоти людських взаємовідносин. Мені хочеться підтримати слова Ліни Костенко:
Минають фронди і жиронди, Минає славне і гучне. Шукайте посмішку Джоконди, Вона ніколи не мине. Не треба боятися жити, робити помилки, адже від цього ніхто не застрахований. Усе пізнається на власному досвіді, нехай він буде і негативний. Треба тільки, щоб висновки з цього ми зробили правильні, щоб потім ніхто не постраждав. Треба жити з усіма в злагоді, без війн, без знущань та заздрощів, бо це принижує людину, робить усі її спроби стати кращою марними. Як хочеться, щоб усі люди на нашій планеті прислухалися до слів Ліни Костенко, зрозуміли, що вона бажає нам лише щастя та любові:
Але не бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони, як ліки. Не бійся правди, хоч яка гірка, Не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Для Ліни Костенко, як і для Марусі Чурай, кохання є найважливішим у житті. Не просте кохання, а таке, від якого тьмариться розум, але залишається чистою душа. Любити іншу людину і між тим зраджувати себе, свої розуміння правди і совісті — це не кохання. Це облуда, яка з часом спаде з очей і ти побачиш свого коханого чи кохану зовсім з іншого боку, який тобі не сподобається. Люди знаходять один одного не для того, щоб забути про те, чого їх навчали з дитинства, щоб втратити ті ідеали, які до цього часу були для них єдино вірними. Ні, вони хочуть знайти споріднену душу, що буде з ними єдиним цілим. Тому і кажуть, що усі намагаються знайти свою половинку. Ось як про це думає Ліна Костенко:
Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, Не ошукай і крил не обітни!
У кожного з нас є свій світ, де має право відбуватися те, про що ми мріємо. Є такий світ і у Ліни Костенко. Світ яскравий, безмежний, милосердний і чарівний. У ньому є місце для любові і ненависті, радощів і смутку, мрій і спогадів. Це світ, в якому живуть "діти" Ліни Костенко — її думки, щирі, безкорисливі, турботливі, які завжди прийдуть на допомогу тому, хто заблукав у темряві забудькуватості, омани, зневажання й ненависті. Я вірю, що поезії Ліни Костенко вкажуть вірний шлях кожному з нас, дадуть змогу відчути себе гідними людьми. Дуже хочеться, щоб наші нащадки не забули про "душу" українського народу і навіть через кілька століть вірші Костенко чарували своєю щирістю і небайдужістю.
