"Подивись уважніше навкруги! Чи бачиш ти райдугу серед затягнутого хмарами неба, чи відчуваєш пахощі квітів на галявинах, чи розумієш мову мурах та тварин? Чи пам'ятаєш ти нашу історію, Чи любиш Батьківщину? Ні? Тоді тобі не варто читати мої вірші",— саме так, на мою думку, мала б звертатися Ліна Костенко до нас, сучасників. Адже її творчість — це переплетіння романтики і прози життя, це роздуми над минулим, сучасністю і спроба збагнути майбутнє.
Поетеса дуже часто роздумує над сутністю буття, намагається вирішити питання, які хвилювали ще наших пращурів. Вона просить людей поспішати робити добрі справи, поспішати
Зробити щось, лишити по собі, А ми, нічого, — пройдемо, як тіні, Щоб тільки неба очі голубі Цю землю завжди бачили в цвітінні.
Бездумне життя — це не життя, це існування. Ліну Костенко хвилює, чи людство не перетворилося на бездумну істоту, яка живе, щоб тільки день прожити. Треба замислитися над словами поетеси і спробувати змінити своє ставлення до себе, до оточуючих, до життя. Треба осмислити нашу історію і намагатися так планувати свої дні, щоб кожен з них приносив не тільки насолоду від споглядання за навколишнім світом, а й реальну допомогу рідній країні, близьким людям і самому собі — у розумінні справжніх цінностей життя. Це й історична пам'ять, і безкорислива любов до природи, і розуміння мистецтва, і дотримування законів етики:
Згадайте в поспіху вагона, В невідворотності зникань, Як рафаелівська Мадонна У вічі дивиться вікам!
Людина повинна щось відчувати, адже саме це і відрізняє її від тварин. її повинні хвилювати краса мистецтва, щирість взаємин і Кохання — божество, що панує на Землі. Відректися від нього — зректися людськості, стати механічною подобою людини, яка весь час вирішуватиме теореми. Але саме життя — найскладніша теорема, у якій аксіомою є кохання:
Розкажу тобі думку таємну, Дивний здогад мене обпік: Я залишуся в серці твоєму На сьогодні, на завтра, навік.
Коханню підвладні віки, тому не дивно, що воно пронесло і передало свою естафету Ліні Костенко ще з часів визволення українського народу з-під гніту польської шляхти. Згадаймо славнозвісний роман у віршах "Маруся Чурай". Кохання простої дівчини Марусі не може не зворушити навіть найбайдужішого серця. Вона витримала усі напади на неї заздрісників і зберегла у своїй душі іскру найвірнішого кохання. Та ще Маруся була "голосом" українського народу. Як казав Іван Іскра:
Звитяги наші, муки і руїни Безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, Що клекотів у наших корогвах!
Пісні цієї дівчини допомогли українцям у боротьбі проти поневолювачів, тому вони і запам'яталися не тільки її сучасникам, ай нам, нащадкам. Ліна Костенко вірила, що ця дівчина існувала насправді, що це не тільки легенди, бо згадки про чудовий голос Марусі Чурай, її талановитість, її нерозтрачене і безкорисливе кохання гріють душі багатьом і багатьом.
Я ніби розчиняюся у яскравому світі художнього слова Ліни Костенко. У ... ньому стільки барв, стільки талановитої щирості та непередбачуваних колізій, що усе більше хочеться зустрітися віч-на-віч з цією людиною, щоб зрозуміти: хто вона така, чи не навмисне нам, українцям, вона була призначена - долею як поетеса, щоб ми нарешті зрозуміли — поряд живе диво, тільки треба відкрити для нього своє серце.
