Роман "Вершники" — один із кращих творів Юрія Яновського — полонить читача романтикою грізного дев'ятнадцятого року, з його бурями й громами, короткими боями й виснажливими, тривалими, немов саме життя, відступами, легендарними іменами. Як на мій погляд, "Вершники" прекрасні героїко-романтичним духом: "О, дев'ятнадцятий рік поразок і перемог, кривавий рік історичних баталій і нелюдських битв, критичний по силі, незламний по волі, клятий і ніжний, наріжний і вузловий, безсонний дев'ятнадцятий рік!"
Чи не вперше в українській літературі XX століття автор роману стверджує, що війна, яку б мету вона не ставила, — це завжди трагедія, перевершити яку не може ніщо у світі за силою душевних потрясінь і кількістю втрат. Під час війни гинуть люди, розпадається рід, утрачає кращих своїх представників нація... Кінець кінцем люди лишаються з душами, скаліченими постійними видовиськами смерті; вони вже не можуть нормально сприймати життя і його красу, бо їхніми зболеними серцями продовжує володіти війна навіть після свого закінчення. Можливо, тому так болісно ранять героїв роману Ю. Яновського звичайні пейзажі: "Цвіте липа, і мов кипить у ключ кожне дерево зокрема, вирує дух липи над Херсоном, п'янкий і гострий..."
Героїня новели "Шаланда в морі" — стара Половчиха — уже ковтнула отрути війни. Мати п'ятьох дітей, уособлення людяності й ніжності, вона напівспокійно думає про синів: "...А Оверко... не чути за нього давно; і Панаса не чути, та й Андрія, мабуть, убито, бо снився під вінцем". За яких іще обставин, крім воєнних, мати може так миритися з думкою про неминучість смерті власних дітей? О, спустошуючий дев'ятнадцятий рік!
А сини Половчихи, діти нещасливого віку, рубаються в полі. І от серед жахів бою стрічаються рідні брати, ллється братня кров і відлітають три життя. Лейтмотивом усієї новели "Подвійне коло" стають слова батька Мусія: "Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду". Жоден із братів не цінує цих золотих слів. "... Коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає..." — злітають з уст Оверка цинічні слова — і впав Андрій до ніг своїх переможців.
Довелося згадати й Оверкові слова старого батька під дулом маузера іншого свого брата — Панаса. Війна спотворила шкалу життєвих цінностей Панаса, затуманений передчуттям близької крові, він зневажливо кидає: "... Нащо нам рід, коли не треба держави, а вільне співжиття?"
Брат Іван Половець готує на братів-махновців кулемета. Як докір, б'ються об його тверде інтернаціональне чоло прості, знайомі з дитинства слова батька: "Тому роду не буде переводу..." Та останній із братів Половців переконаний: рід розпадається, а клас стоїть. Тому безжальна рука знищує рештки Половецького роду, і тільки малолітнього Сашка, поскубши за чуба, милує зачерствілий в боях вояка.
Троє з роду Половців пішли в небуття, решта, двоє, якщо не загинуть і повернуться до батьків, назавжди залишаться для старих братовбивцями, що зневажили найпершу біблійну заповідь. Якими очима дивитимуться молоді Половці у світ?! Чи згадуватимуть передсмертні прокльони братів? Чи поставатимуть перед їхнім внутрішнім зором нездійсненні тепер картини сімейної згоди, рибальської праці, що виконували всією родиною? Адже за потоптане коріння Половців хтось із них мусить спокутувати власним спокоєм, совістю.
Читаючи "Вершників", розумієш, що причина трагедії Половців — війна, це катастрофа в житті людини, нації, держави.
