Долю не обирають. Якби це було можливо, то багато б хто з людей обрав собі інше життя – здорове й заможне, сповнене цікавих зустрічей і захоплюючих мандрівок. Можливо, обрала б собі інакшу долю юна Лариса Косач. Вона воліла б мати здоров'я, займатися улюбленою музикою, до якої мала неабиякий хист... Але тоді, мабуть, світ не дізнався про поетесу Лесю Українку, чиє життя було постійною боротьбою — боротьбою з хворобою, зі світом, боротьбою за право називатися Людиною.
Своєрідним маніфестом життя і творчості поетеси можна вважати її вірш «Contra spem spero». Цей латинський вислів — «без надії сподіваюсь» — тепер завжди в моїй свідомості асоціюватиметься з Лесею Українкою. Вражаючий за своєю глибиною текст, сповнені драматизму рядки не залишають байдужими нікого. А особливо, якщо згадати, що створила цей шедевр поетеса в дев'ятнадцятирічному віці. Саме тоді стало зрозуміло, що хвороба, з якою вже кілька років бореться Леся, невиліковна, і тепер недуга буде її постійною супутницею. Що повинно було відбуватися в душі юної дівчини, щоб викликати такі порівняння: думи — «хмари осінні», а життя — викочування «на гору круту, крем'яную» важкого каменю? Але поруч з тим — готовність до боротьби і нескореність долі. Поетеса не бажає, щоб її «молодії літа» промайнули «в жалю, в голосінні», і висловлює готовність «несучі вагу ту страшную», «сміятись крізь сльози», не показувати світові своїх справжніх почуттів.
Кожен рядок цього вірша вистражданий душею поетеси — душею зболеною, але нескореною. І життєствердним гімном звучать останні рядки цього твору: «Так! Я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні!»
Можна стверджувати, що тема боротьби є одним із лейтмотивів творчості великої української поетеси Лесі Українки. Візьмемо для прикладу її поему «Роберт Брюс, король шотландський». Поетична розповідь про визвольну боротьбу шотландського народу — хіба не про долю рідної землі писала ці рядки поетеса? Славетні сторінки історії власного народу надихали її. Слава, як і народне слово, невмируща. Ось як каже про це Леся Українка у фіналі поеми: «І не вмре та слава, не поляже, В пісні, слові буде вічно жити І про себе світові розкаже».
Але для поета важливо мати волю і не залежати від думок і поглядів тих, хто має владу. Згадаймо хоча б ці рядки із чудової поеми «Давня казка»:
Не співець, у кого думки Не літають вільно в світі, А заплутались навіки В золотії тонкі сіті.
Воля до життя, боротьба за нього знайшли відображення в багатьох творах Лесі Українки. Особливо яскраві слова, на мою думку, поетеса вклала у вуста Мавки, героїні чудової «Лісової пісні». «Ні, я жива, я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!» — крізь роки промовляє до нас авторка словами Мавки.
І ця думка стала пророчою для самої поетеси, яка в собі, у своєму серці несла вогонь поезії, вогонь любові — «те, що не вмирає». Ця тендітна жінка виявилася більш мужньою за багатьох чоловіків. Бо інколи мужність потрібна вже для того, щоб просто жити.
