Одного разу по радіо я почув пісню на слова Віктора Баранова. Вона вразила мене до глибини душі, і це спонукало мене до пошуків тексту. Слова тексту вразили мене, мабуть, тому, що торкалися якихось струн моєї душі і були співзвучними моїм думкам.
Так хотілось, аби ця пісня звучала частіше, щоб до кожного дійшов її зміст, щоб українці стали себе поважати за те,
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот, І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється, І що ми на Вкраїні — таки український народ, А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
Риторичні питання, до яких вдається автор, ще більше підкреслюють важливість у момент великих перетворень знайти себе в цьому світі: «Запитаймо у себе, відколи, з якої пори, почали українці себе у собі забувати?», «То вкраїнці ми з вами — чи як?», «Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?» Ці питання звернені до нас усіх і спрямовані на наше самоусвідомлення. Нам треба хоча б самому собі дати відповіді на ці питання. Бо як тоді жити далі:
І хіба не зотліє на тлін українство між нами, Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?
А мені хочеться до поетових рядків додати: поважаймо себе! Хто ж з інших народів поважатиме нас, коли ми самі себе не поважаємо та час від часу демонструємо свою неповагу до себе (а може, й до всього світу): то наші журналісти запопадливо переходять на російську у розмові з нашим-таки «землячком», то починаємо репетувати: «Геть москалів!»
Поважаймо себе настільки, щоб добре вчити в школі українське слово, бо всі ми — діти України. Ввічливим, милозвучним словом вшановуймо поважних і знаних людей, не дбаючи при цьому про те, якою мовою вони скажуть у відповідь слово подяки. Ось так я розумію високе духовне покликання українського слова в устах українців.
