Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю... (за поезією В. Симоненка).
Душевні сили людини невичерпні, коли їх освячує любов. Найвищим проявом любові є, на мою думку, материнська любов, любов дітей до батьків, з якої природно витікає пошана «до свого роду і народу», піклування про їх добробут, здатність і готовність стати на їх захист у скрутну чи трагічну годину. Саме з цього формується найсвятіше почуття любові до рідного краю, рідної землі, до Батьківщини.
Власне, після Шевченкового «Я так люблю мою Україну убогу» немає в українській поезії жодного поета, який би не освідчився у своїй любові до України, до рідної землі, не поклявся б їй у вірності, у готовності віддати за неї життя. У цих поезіях в особливому сяйві і красі постає Україна, її народ, на якому «світ стоїть, прекрасний, багаті душею люди».
Василь Симоненко... З мужності народу, з горя і звитяжної боротьби виспівалася його поезія.
Зболений ранніми болями, одержимий жагою любові до матері-Батьківщини, він виповів цю любов і цей біль у слові пекучому й шаленому:
Дай мені у думку динаміту, Дай мені любові, дай добра, Гуркочи у долю мою, світе, Хвилями прадавнього Дніпра.
Україна — мати, святиня, вона дає крила й снагу, глибінь роздумів і художні барви. У відданості поета Батьківщині — синівське щастя, його і сила, і честь:
Ти дала мені радісну вдачу, Кров гарячу пустила до жил. Я без тебе нічого не значу, Ніби птиця без крил.
Гортаєш сторінки поезій Василя Симоненка і ще раз переконуєшся, що він, випоєний соками рідної землі, духовно багатий, сповнений почуттям гідності, очима господаря і спадкоємця дивиться на її історію і її майбутнє:
Щось у мене було І від діда Тараса, І від прадіда — Сковороди. Не шукаю до тебе Ні стежки, ні броду — Ти у грудях моїх, У чолі і в руках.
«Грудочка землі», «Верба», «Прирученим патріотом...» Автор знову звертає увагу читача на чарівну природу України, на душевні скарби народу. Він пристрасно словами Великого Кобзаря наголошує, звертаючись до «приручених патріотів»:
Нема на світі України, Немає другого Дніпра!..
Художня палітра творчості Симоненка багатюща. Цікаво, що мотиви громадянської та інтимної лірики поета зливаються в однорідний поетичний сплав.
Любов ліричного героя Василя Симоненка пристрасна, шалена. Його кохана — реальна жінка «одчайдушна, печальна, розхристана, голуба і безжально освистана». Він зустрічає свою кохану просто на вулиці, серед людського натовпу, біля під'їзду. І в цій прозі життя він знаходить велич почуттів.
Ліричний герой кохає ніжно, чисто, палко. Любов дає духовне натхнення, очищає душу:
І сьогодні вклоняється серце моє Тій земній, соромливій, жагучій жіночості, Що красою життя — материнством — стає.
Це — Василь Симоненко. А взагалі, немає в світовій літературі особливо в поезії, жодного автора, який би не присвятив своїх творів інтимним переживанням. Це ж можна сказати і про українських поетів — і класиків, і сучасників. їх твори освячені ласкавим світлом людяності, любові й доброти. Вони заворожують особливим чаром щирості, вистражданості, неспокою духу і чистоти почувань, високої людської гідності. Щаслива та людина, що вміє любити. Василь Симоненко вважав, що йому долею даровано багато щастя. На землі сміятись і страждати, жити і любить поміж людьми».
Любов у його поезіях набуває вселенського характеру. Це любов до всього, що оточує людину:
І тому світ завжди благословляє І сонце, що встає, і серце, що кохає.
