Голодомор 1932-33 рр. у романі "Марія" Уласа Самчука.
1933 року світову громадськість приголомшило нечуване в історії лихоліття, яке спало на голову українського народу - організований сталінсько-більшовицькою системою СРСР голодомор, що призвів до зменшення українців на одну п'яту, - сучасні дослідники обчислюють кількість жертв порядком 7,5-8 мільйонів. Психічні відхилення мертвих канули в небуття разом з їхніми виснаженими тілами. Зранена психіка живих залишилася на все життя. Її ж вони передають своїм нащадкам, навіть тоді, коли б їм цього не хотілося. Улас Самчук належав до літератури української діаспори, тому згадаймо визначальні риси еміграційних творів. Історія української діаспори розподіляється на три основні періоди: 1921-40 рр., коли Західна Україна знаходилася під владою Польщі: 1941-45 рр., коли діти перших емігрантів поверталися на Україну, сподіваючись на національне відродження під фашистською владою, та 1945-54 рр., період заснування літературного об'єднання "Мистець кий Український Рух" (МУР), яке дало початок систематизованому літературному життю в еміграції. Головними цілями діаспорян було створення "великої літератури", себто творів світового рівня та органічного, національного літературного стилю. Вони намагалися в повній мірі користуватися перевагами вільного світу. Відзначалися войовничою вдачею, мужністю, азартом боротьби. Діаспорним письменникам була притаманна глибока релігійність. Вони розуміли історію українського народу в дусі страдницького шляху Христа на Голгофу, тому, на відміну від світських історико-політичних тлумачень поетів-шістдесятників, Самчук запропонував релігійну версію трагедії голодомору. "Марія" - найсенсаційніший твір письменника та перший художній документ української літератури про голодомор. Для розкриття теми автор використав жанр Житія Святих. Найпопулярніші джерела цього жанру - давня поема "Ходіння Богородиці (себто Діви Марії) по муках" (про що зазначає й назва роману) та страдницькі подвиги християнських Святих (Зосими, Саватія та ін.) Початок твору - звичайне селянське життя з його щоденними турботами й радощами. Коханого Марії Корнія забирають до російського флоту, де він пробув сім років, ставши за цей час учасником нещасли вої для Росії війни з Японією. Не одержавши від свого коханого жодного листа, Марія подала рушники Гнатові, парубкові тихої, але наполегливої натури, невгамовному хазяїнові. За роки служби Корній нахапався того, що стало визначним у характері його середульшого сина Максима, - зневаги до рідної мови, бездумності та жорстокості. Але любов Марії (після повернення Корнія вона покинула Гната, вийшла заміж вдруге за того, кого любила по-справжньому), невсипуща праця на землі - повернули його у звичайне селянське русло. Тут сюжет скріплений таємницею. Коли Корній та Марія сп'ялися на ноги, хтось у Великодню ніч підпалив їх нову хату, клуню, хліви - усе обійстя. Перед самою Маріїною смертю приходить до неї старенький чернець, колишній її чоловік Гнат, і просить у неї прощення за свій злочин. Усвідомлюючи необхідність прозвітувати про нього перед Найвищим Судом, Гнат відчуває потребу у спокуті. У фінальній сцені відбувається досить часте в українських творах дійство: Корній рубає сокирою свого сина-відступника, котрий пиячить з подібними до себе в той час, коли його мати помирає з голоду. У вчинкові Корнія відбилася життєва позиція Самчука, його віра в людську волю до життя аж до останнього подиху. Таким чином, голодомор в розумінні письменника - закономірне звірство сталінської влади. Він є також і розплатою за людські гріхи: нехтування Марією шлюбним обов'язком, зроблений нею аборт, підпал Гнатом Корнієвого хазяйства, а найголовніше - фатальну прихильність Максима до більшовицького ладу. Написаний "по гарячих слідах", роман не містить чітких рецептів виходу з кризи. Але Самчук покладається на силу самого життя, яке не дозволить людям втратити Божу подобу.
