Творчість Василя Стефаника — оригінальне явище світового рівня. За словами Франка, Стефаник — «може, найбільший артист, який появився у нас від часів Шевченка».
Друг і земляк Василя Стефаника Марко Черемшина, називаючи його «поетом мужицької розпуки», точно визначив основне тематичне зацікавлення В. Стефаника — українське, а точніше, галицьке селянство. Глибинний реалізм і психологічна заглибленість, виняткова чесність і мистецька довершеність — такі основні риси творчого доробку цього прозаїка. Усвідомлюючи потребу в найчеснішому письменницькому слові, достойному тих, що «кров червону лиють у чорну землю», покладаючись передусім на життєву правду і силу факту, письменник цілком входив у чуже життя, роз'ятрюючи своє серце чужим болем. Можливо, у цьому секрет нечисленності новел письменника, лаконізму і точності його слова.
Біда і розпука галицького села на зламі століть «коротко, сильно і страшно» відображена письменником у новелі «Камінний хрест». У ній трагедія безземельного селянина подана на такому драматичному зрізі, як спродування рідного гнізда й еміграція у пошуках хліба та роботи до далекої Канади. Змальовуючи історію життя сільського бідняка Івана Дідуха, котрий, як підсумок усіх своїх надлюдських зусиль, мав лише камінного хреста на піщаному гробі, прозаїк розмірковує над тими моральними чинниками, що творять духовну сутність людини, і передусім — над проблемою моральної осідлості, зв'язку з рідною землею. І аби увічнити цей зв'язок, Іван ставить по собі і по своєму життю камінний хрест. Канада для нього рівнозначна смерті. Уникаючи докладних описів, письменник добирає такі деталі, за допомогою яких проникає до найглибших глибин людської душі. П'яний танець як ознака божевілля, прадавня пісня про осіннє листя як психологічний прийом для підсилення трагізму ситуації, камінний хрест як символ титанічної праці й поховання людини заживо — це ті художні засоби, які не тільки поглиблюють драматизм загальної розповіді, а й несуть надтекстову інформацію, привнесену читачем.
Своєрідну «мелодію смерті» творить В. Стефаник і в новелах «Похорон», «Озимина», «Сама-самісінька», матеріалізуючи відчуття людини, яка проживає останню годину. Людина живе доти, вважає автор, доки не згасне в ній свідомість того, що вона людина.
Ось стара баба, «синя, як пуп» у непаленій хаті, в цілковитій самотині чекає святого вечора на печі, посеред купи дрантя («Святий вечір»).
Ось нещасний Данило несміливо зазирає до панської брами, мріючи про те, щоб продати панові свою силу, самого себе, бо «переднивок дуже прикрий», а четверо дітей вимагають їсти («Май»),
Батько не радий новій дитині, бо «то не люди, а то жебраки плодяться», а нещасна мати, вмираючи, співає дітям передсмертну пісню: «у слабім, урванім голосі виливалася її душа і потихеньку спадала межи діти й цілувала їх по головах» («Кленові листочки»).
Батько, везучи безнадійно хвору доньку до лікаря, докоряє їй за хворобу, бо «ліпше вже відвести на могилу та вівернути, та й збутися» («Катруся»)...
Такий світ героїв Стефаника. Не моральне звиродніння, а нелюдські умови існування штовхають іноді його героїв до страшних вчинків, як, наприклад, Гриця Летючого («Новина»), котрий, не в змозі дивитися на страждання голодних і холодних своїх дітей, вирішив їх утопити.
Покалічені життям, затуркані бідою і безвихіддю, герої Стефаника мають внутрішню мораль. Навіть коли тіло холоне від студені і голоду, в душі тліє іскра надії, що стримує від втрати людської подоби. Втопивши одну доньку, Гриць Летючий дає іншій палицю, щоб боронилася від собак, радить, як уберегтися від злого і жити далі. «Дрожала. на печі... і головою в стіну била», та згадавши, що святий вечір, стара баба звертається до груші за вікном: «Колідуй мені, грушечко, колідуй, бо ніхто мені цього вечора не заколідує, ...лиш ти...» («Святий вечір»).
Світло від великості малої людини у Стефаника таке потужне, що його неможливо не помітити. Попри все письменник не втрачає оптимізму. І оптимістичне звучання сповнює його творчість особливим змістом, зумовлюючи вічну сучасність його слова.
