Василь Стус, який досліджував творчість Павла Тичини, писав: "Доля Тичини воістину трагічна. В історії світової літератури, мабуть, не найдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням".
Так, творча біографія Павла Григоровича Тичини позначена драматизмом, хоча починалася вона досить спокійно і впевнено, не передбачаючи ніяких трагедій.
Павло Тичина вперше надрукувався двадцятирічним юнаком. Його перша збірка "Сонячні кларнети" стала етапною подією в історії української літератури, вона мала шалений успіх і вмить прославила автора. І сьогодні ця збірка є одним з унікальних і наймузичніших творінь у світовій поезії. Вона поєднала в собі поетичний ліризм із національним та соціальним прозрінням. Тичину було названо "глибоко національним поетом", а його поезія стала виразником душі українського народу, завдяки їй прозріли "тисячі очей". Ця збірка була пронизана сподіваннями, пов'язаними з революцією, що мала принести нове щасливе життя і національне відродження. Та розв'язана більшовиками громадянська війна затопила Україну кров'ю, розпалила ненависть людей — прийшла "горобина ніч".
У збірці "Замість сонетів і октав" Павло Тичина проклинає всіх, "хто звіром став", виступає проти насильства і жорстокості, висловлює своє розчарування революцією, її "великою ідеєю" і засобами втілення її у життя. Поезії цієї збірки протилежні за своїм настроєвим звучанням з поезіями "Сонячних кларнетів", але теж високомайстерні.
У роки сталінських репресій, коли було знищено три чверті українських письменників, Павло Тичина вцілів ціною компромісу із власною совістю і талантом. З того часу почався трагічний спад у його творчому житті. Хіба це не трагедія, коли талановитий поет душить свій геній і замість оригінальних віршів римує оди, прославляючи партію, яка відняла в нього право творити для свого народу, і відняла б у нього життя, якби він її не прославляв? Поет соромився своєї нової поезії, усвідомлював своє падіння, але, "немов той Дант у пеклі", був вимушений співати в тон з тими, хто його задавав.
Чи маємо сьогодні ми право засуджувати Павла Тичину, сьогодні, коли жахливі роки сталінських репресій уже майже нікому згадувати? Я вважаю, що перш ніж виносити вирок поету, слід уявити себе на його місці. Тому, як на мене, правильніше було б вивчати поезію його душі і забути про поезію страху, викреслити її, щоб вона на затьмарювала поетичні шедеври "Сонячних кларнетів".
