Цього року наша родина вітала із золотим весіллям моїх прадідуся з прабабусею. На цих урочистостях я вперше почув прислів'я «Добра дитина — батькам сад, лиха дитина — горе». І вперше повною мірою відчув, спостерігаючи за розчуленим подружжям, яке це щастя — виростити дітей гідними людьми, пишатися їхніми досягненнями. Коли віншували ювілярів, часто шанобливо називали імена двох їхніх синів — справедливого й мудрого директора школи та вправного чуйного лікаря (мого дідуся). Добрим словом відзначали й онуків — талановитого фізика, турботливу медсестру, самобутнього художника, сміливого пожежника, непосидючого хірурга (мого татка). І так приємно було, що мій брат, студент педагогічного університету, уже встиг здобути повагу оточення, віддаючи свій вільний час «важким» підліткам. Кожен гість наголошував на тому, скільки невтомної праці, безмежної любові та надзвичайної вимогливості доклали Тарас Петрович і Ганна Михайлівна, аби виріс такий чудовий сад прекрасних людей.
Радіючи за прадідуся й прабабусю, я був щасливий з того, що друга частина прислів'я не стосується нашої родини. Мені навіть боляче уявити, що може переживати людина, яку спіткала доля батька Володьки Лободи з роману Олеся Гончара «Собор». Всю душу віддавати не тільки роботі, а й синові, здобути неабияку шану від людей — і стати зайвим у оселі нащадка, на старість зазнати сорому й наруги!
А ось герой «Дива» Павла Загребельного Борис Отава дуже близький мені, передовсім шляхетністю. І тим, що він не просто пам'ятає батька, а гідно продовжує справу його життя. Я й сам хочу продовжити шлях, започаткований моїм прадідусем, зміцнений дідом і батьком, — стати працьовитим лікарем, а передовсім — порядною людиною.
