Прадавній обряд весілля містить у собі красу зовнішню і велич духовну, чарівне таїнство єднання земного і небесного. Весілля в Україні з давніх часів було своєрідною народною виставою з певною послідовністю обрядодій і обов'язковим пісенним супроводом. Тривало воно впродовж кількох днів і навіть тижнів і мало багато етапів: сватання, заручини, дівич-вечір, розплітання коси, посад, покривання молодої, її від'їзд із батькового дому. До кожної обрядодії народ створив безліч пісень. Серед них цікавими є приспівки, якими дотепно коментувалися всі дії на весіллі. У приспівках перепадало і свашкам, і світилкам. Та найбільше, звичайно, діставалося від подруг нареченої боярам — почтові нареченого. Кумедність ситуації полягала в тому, що бояр, які прибували до оселі нареченої, зустрічали як вороже військо.
Зазвичай усе починалося зі сватання. До першого етапу весілля ставилися дуже серйозно, дотримувалися найдрібніших деталей. Цю важливу справу не затівали в середу або п'ятницю, а тим більше — 13 числа. Заходячи до хати, свати непомітно торкалися до одвірка, щоб не винести через ті Двері гарбуза. Після запрошення господарів старалися сісти саме під сволоком, що мало сприяти успіху у сватанні. Потім були оглядини в домі нареченої, на яга запрошувалися батьки нареченого. Під час застілля гості виходили на ґанок і радилися про достоїнства нареченої. Юнакові дуже важлива була думка батьків. У цьому виявлялася споконвічна мудрість і міцність родинних взаємин, які виховувалися десятиліттями і століттями.
Не менш важливим етапом довесільної обрядовості були заручини. Під час заручин відбувалося перше благословіння молодих, обмін хлібом-сіллю. Між сватами вже була цілковита згода, випивали чарку за здоров'я молодих. Про це співається у жартівливій пісні:
Кажуть люди: "Батько — не п'яниця, Та й пропив свою рідну дитину За чарочку та й за шишечку, За один день — за неділеньку".
Напередодні весілля влаштовували прощання нареченої та нареченого з дівочою і парубоцькою свободою (обряд вечорин). Це був ще один вияв громадського етикету в молодіжній громаді. Відбувалися вечорини окремо у молодої і молодого. Особливою ліричністю відзначався цей обряд у нареченої, бо попереду була розлука з рідною домівкою, невідоме життя у свекрухи. Звідси журливий відтінок майже в усіх піснях дівич-вечора. Дівчата-подружки прикрашали гілку вишні квітами — "весільне гільце". І, звичайно, співали журливих пісень:
А Галочка в неньки на отході, Посадила горіх у городі. Рости, рости та й, горішенько, Моїй неньці на утішеньку. Рости, рости та й укоренися, Моя ненько, за мною не журися...
Від давніх часів поклоніння Берегині в українській весільній обрядовості вирізняється особлива роль матері, як відгомін матріархату. Саме мати зустрічала весільний супровід молодого, виряджала молодих до вінчання, одягала вінок дочцінареченій, вела молодих на посад, зустрічала і благословляла наречених після вінчання. Вона ж проводжала молодих за ворота, коли дочка залишала батьківський дім. Відповідна і текстова складова весільних пісень. Ось пісня нареченої:
— Уже вечір, і не раненько, Чом не вчиш мене, ненько? Чом не вчиш, не научаєш, Як свекрусі годить.
— А свекрусі годи, та сорочку пери. Ой годи, донечко, годи, Годи, доненько, своїй свекрусі — Ще лучче, ніж матусі.
Коли закінчувалося весілля у молодої, мати виводила коней за вуздечку з двору і бажала молодим щасливої дороги, а їй співали:
Загрібай, мати, жар, Щоб не було дочки жаль. Кидай у піч дрова — Зоставайся здорова! Кидай у піч тріски, Щоб покотилися слізки!
Не менш цікавим етапом весілля є понеділок. Цього дня до батьків молодої приходили ряджені молотити жито. Цей заключний обряд має прадавнє коріння і культурну цінність. Ще з язичницьких часів рядилися (тобто перевтілювалися) для того, щоб відігнати злих духів і задобрити тих, котрі стоять на сторожі родини. Жито ж є одвічним символом життя, достатку і родючості землі нашої української.
У наші дні весілля докорінно змінилося і перестало бути живою народною драмою. Однак є немало способів не забувати про унікальне явище української культури. Один з них — фестиваль слобожанського весілля, який проходить у селі Малинівці на Харківщині. Мені пощастило побувати на фестивалі. Було весело і цікаво і... трішечки сумно. Сумно від того, що доба традиційного українського весілля як довготривалої народної драми назавжди відійшла у минуле.
