Честь і зрада (За романом В. Малика "Фірман султана").
Історія України, особливо в епоху козаччини, сповнена справжніх героїчних постатей. Ці люди навіки уславили рідну землю.
Письменникові Володимиру Малику пощастило відшукати в одному з історичних документів досі невідомий епізод. Кошовий отаман Запорозької Січі відправив до Туреччини козака з таємною місією — дізнатися про воєнні приготування султана. Цей козак був справжнім розвідником, бо добре знав турецьку мову та звичаї. Історія не зберегла імені сміливця. У своєму романі письменник подарував йому красиве ім'я — Арсен Звенигора.
Не тільки про винахідливість та мужність козацьку розповідає Володимир Малик. Ідеться в романі й про зраду товаришів та Батьківщини. На Запорозькій Січі цей злочин вважався найтяжчим.
У нелегкі для України часи турки нападали на міста й села, захоплюючи в полон мирних жителів. На торгівлі невільниками можна було заробити чималі гроші. Ось і сотник Чорнобай задумав викрасти трьох молодих дівчат, щоб вигідно продати їх туркам. На заваді йому став Арсен Звенигора, який урешті теж потрапив до рук злочинців. Звенигора втікає з полону й подається на Січ. Саме там він стає учасником бою з турками-яничарами, а також свідком тяжкого злочину. Козак Тхір зрадив своїх товаришів-запорожців. На зорі турки тихо прокралися через причинену зрадником Тхором хвіртку й тільки чекали наказу, щоб раптово напасти на сонних козаків. Цей підступний план не було здійснено: козаки помітили ворога й почали стріляти. Яничари зібралися здебільшого на січовому майдані, і кулі та ядра косили їх десятками й сотнями. Не знали меж сміливість і військова вправність козаків. Вони билися завзято, боронячи свою фортецю, свою землю. Після запеклого бою Арсен Звенигора помітив одного з уцілілих яничарів. Це був Гамід, колишній володар Арсена за часів турецького полону. Козак не став убивати беззбройного ворога. Арсен, заради честі козацької, дав Гамідові шаблю. Двобій був тяжкий, але Звенигора вирвав-таки перемогу в турка. Гамід "лежав горілиць, великий і важкий, зовсім не страшний, розплющеними очима дивлячись у чуже небо, яке він хотів зробити своїм".
Вартовий помітив чоловіків, які, приховуючись від усіх, намагалися вдатися до втечі. Один із них був той самий сотник Чорнобай, який поставляв невільників туркам, а другий — козак Тхір, який зрадницьки пустив ворога до фортеці.
Запорожці не прощали зради. Хіба можна було забути загиблих братів-козаків? Хіба можна викреслити з пам'яті близьких та рідних? Тхора застрелили зразу, а ось справу Чорнобая довелося вирішувати всім сходом. "Тому, хто пролив кров людей наших, хто заради жалюгідної наживи... торгував дітьми нашими, хто хотів знищити славну Січ Запорозьку, — тому прощення немає!" Так вирішило козацьке товариство. А кара Чорнобаєві дісталася страшна: його спустили під лід у Дніпро. Страшна смерть чекала кожного, хто зневажив рідну землю, зрадив свій народ. Саме так — суворо й жорстоко — карали перевертнів, які коїли непростиме зло — зраджували Україну.
У романі зрадникам протиставлені Арсен Звенигора, Іван Сірко, дід Шевчик, Товкач. Їхня поведінка вражає силою волі й мужністю. Наприклад, Товкач, уже смертельно поранений, змушує себе не знепритомніти, щоб дочекатися козаків і повідомити їм, що Тхір — зрадник.
Читаючи роман Володимира Малика, ми поринаємо у вражаючий світ лицарських подвигів, у саму гущу історичних подій. Життя оборонців України, козаків, постає перед читачами сповненим романтики. Своїм твором письменник рішуче доводить, що найперший обов'язок кожного українця — любити й берегти Батьківщину, як уміли це робити славні запорожці. А з тими, хто зраджує нашу землю, теж треба поводитися по-запорізьки — суворо й чесно.
