Найбільшою історичною поемою Т. Шевченка є поема "Гайдамаки", яка побачила світ 1841 року. В її основу покладено криваві події гайдамаччини 1768 року. Про них поетові багато розповідав дід Іван і це історичне минуле часто відгукувалося болем у його серці:

Поезія - це завжди політ фантазії, творчої думки, пошук тих засобів мови, що здатні торкнутися струн душі людини. Спробуємо уявити на мить, що література, зокрема - поезія, раптом зникла у небуття. Мабуть, разом із нею зникли б наші почуття, душа народу стала б прозаїчною, буденною.

Ліна Василівна Костенко — це мужність і зрілість сучасної української поезії, її безкомпромісність, непоступливість у принципових, доленосних питаннях, небуденний талант у поєднанні з почуттям відповідальності перед минулим, сучасним і майбутнім.

Мудрими людьми мовлено, що нація не існує як така без носіїв величного творчого начала, без людей, які уособлюють совість, цвіт усього народу. Слава Богу, наш народ має таких творців. Ліна Костенко входила до невеликого кола тих митців, які завжди несли слово правди своєму народові. У доробку поетеси є значна кількість творів, у яких вона розмірковує над суспільною роллю художника, над проблемою "митець і мистецтво". Вірш "Доля" засвідчив розуміння та відчуття суспільного статусу художнього слова, покликання поета в цьому світі:

Перш ніж почнемо говорити про поезію Василя Стуса з точки зору її людяної інтелектуальності, безмежної любові поета до людей, згадаємо слова самого митця: "І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється від неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі".

Уже перша збірка поезій М. Вінграновського засвідчила його непересічний талант і викликала відверте захоплення читачів. Поет охопив своєю увагою Космос, людство, землю, народ, добу, Україну. Саме в цих глобальних вимірах жив його ліричний герой. Поет був непересічною особистістю. Усе, до чого він прикладав свою творчу силу й енергію, розцвітало, розкривалося новими гранями людських можливостей.

Кожен народ має нагальну потребу у власній історії. Тобто не в тому, щоб ця історія була (вона є у кожної країни, у кожної нації), а в тому, щоб історія була осмислена, була відома кожному громадянину та вшанована ним, щоб вона була, зрештою, описана десь, як кажуть, "без купюр"...

"Остап Вишня. Хто він для нас? Країна веселої мудрості. Слава України, її невмируща усмішка", — так писав про видатного українського гумориста О. Гончар. Традиції гумору в Україні давні, ще із запорозьких козацьких часів. У літературі — від І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Л. Глібова та багатьох інших.

Україна — наша рідна країна. Це та земля, де ми народилися і живемо. Це земля наших батьків, дідів і прадідів. Усім нам безмежно дорога наша мати Україна, і хоч би куди закинула доля українця, його душа залишається тут, де "тихі води і ясні зорі", де народна пісня бринить найглибиннішйми почуваннями, а чорнобривці народжують у пам'яті найдорожчий образ матері.

Велика Вітчизняна війна була страшною трагедією для багатьох народів Європи. Не було людини, якої б вона так чи інакше не торкнулася. Особливо це стосується радянських республік, які прийняли основний удар фашистів на себе. Хоч, судячи з назви, твір поеми П. Тичини "Похорон друга" стосується лише близької до поета людини, але насправді це реквієм усім тим, хто віддав своє життя за Батьківщину.